Завантажити

гуркотом лопалися і підпалювали їх.
Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.
На валах запанувала тиша.
— От і починається справжнє діло! — сказав Добриня. — Здається, вони задумали прикінчити нас одним ударом!
Всеслав повернув у поле своє єдине око.
— Схоже на це! Сміливо йдуть! Але ж ми теж, хлопці, не ликом шиті! Будемо триматися! Головне — не дати їм здертися на валі Ідіть на свої місця і — з Богом!..

5
Добриня залишився біля воріт. Вибравши з купи дерев'яних вил-дворіжок найдебеліші, поставив їх біля себе і виглянув із-за потемнілого від часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно їхні жовто-бронзові худі обличчя, жилаві руки, що обвисли під вагою драбин, блискучі шкіряні шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з міцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб підняти драбину на вал. Він криком понукав своїх воїнів іти швидше:
— Гурракх! Гурракх!
Добриня прикинув відстань і взяв лука. Вибрав стрілу, подивився, чи рівна, і прицілився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, і тонка білопера стріла, лунко просвистівши в холодному осінньому повітрі, вп'ялася в горло десятникові. Той змахнув руками, випустив жердину і впав навзнак без єдиного скрику.
Влучний постріл Добрині став сигналом: з Княжої Гори посипався град стріл. Татари закрилися щитами і прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось із них падав під ноги своїм співплемінникам.
Тоді із глибини монгольського війська, що кількома лавами йшло услід за своїми штурмовими загонами, почувся чийсь різкий владний окрик:
— Лучники — вперед!
Сотні воїнів другої лави враз побігли вперед, підняли луки — і хмара стріл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав від болю.
— Обережно! Не висовуйте носа без потреби! — гукнув воєвода в один бік, а потім у другий — до синів, до своїх родичів та співплемінників.
І тут же сам скрикнув голосно:
— Ой лихо!
Добриня кинувся до нього. На батьків скрик прибігли сини.
Воєвода схопився рукою за своє єдине око, і у нього з-під пальців по щоці зазміїлася кривава стрічка.
— Батьку! Ти поранений?
Воєвода відняв руку від лиця — і всі, хто був поблизу, вжахнулися: замість ока у старого зяяла рана. Стріла пішла поковзом — вусиком вістря чи оперенням зачепила по ньому і вирвала з орбіти.
— Я нічого не бачу! — гукнув він. — Боже! Я нічого не бачу! Я осліп! Як же я воюватиму?!
Йому ніхто не відповів. Усі з жахом дивилися на червону вирву, з якої поволі стікала кров, змішана з сукровицею.
Сини шматиною м'якого відбіленого полотна перев'язали старого.
— Батьку, ходімо додому! Там тобі буде спокійніше! Ляжеш...
Та воєвода заперечно похитав головою.
— Нікуди я звідси не піду! Хочу тут померти як воїн!
— Але ж ти нічого не бачиш! Як керуватимеш боєм незрячий?
— А я тепер і не керуватиму... Куди вже мені? Вважайте, що відвоювався...
— Хто ж буде воєводою?
— Всі ви — по черзі. Спочатку Іванцьо. Загине або зазнає поранення Іванцьо — воєводою стане Петрусь, потім. Дмитрик і Грицько. А всіх вас не стане, тоді хтось знайдеться... Та про це не думайте! Головне зараз — ворога відбити!
Іванцьо торкнув батька за плече.
— Якщо ти мене призначив воєводою, то й сам повинен слухатись. А моя воля така: йди вниз, до хати! Ти незрячий, тяжко поранений! Тільки заважатимеш нам тут!
Воєвода розсердився, тупнув ногою.
— І знову за рибу гроші! І що я робитиму в хаті? Лежатиму, як немічна баба?
— А тут тебе влучить перша ж стріла! Загинеш!
— Так, може ж, я того й хочу, Іванцю! Як ви всі не розумієте цього? І досить теревенити! Не гайтеся — йдіть на свої місця, бо зараз тут нам стане жаркої
Останні слова воєводи змусили всіх протверезіти і глянути через забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися до валу і зводили вгору штурмові драбини. Стрілянина посилилася — з татарського боку.
Іванцьо вилаявся:
— Прокляття! Нам справді зараз стане жарко! До бою, браття! До бою! Не пустимо ворога на вал!
Всі кинулися до своїх місць.
Добриня схопив дворіжки, підчепив ними верхній щабель драбини і зі всієї сили уперся, щоб підважити її.
— Браття, допоможіть мені!
Йому на допомогу кинулося кілька молодиків, штовхнули драбину так, що вона спочатку сковзнула по валу вбік, до воріт, а потім з грюкотом упала на пороки, що враз перестали гупати.
Це була невеличка перемога, але молоді воїни щиро зраділи, дивлячись, як вовтузяться нападники, намагаючись підняти драбину знову.
Та радість була недовгою: в багатьох місцях татарам пощастило здертися на вал і зав'язати рукопашний бій. Добриня перший

читати