Завантажити

бували.
- Ти сказав - з князем. Хіба він?..
- Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.
- І як він? Ти бачив, говорив з ним?
- Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.
- Слава Перунові, - радісно промовила Малуша. - Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.
І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.
- Слухай, Малушо, - сказав він, зайшовши до землянки, - я приїхав до тебе по загаду княжому.
- Що трапилось? - заскніло у неї серце.
- Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я Володимира.
Малуші одлягло від серця - вони не забули про її сина, пам'ятають його, цікавляться ним.
- Скажи, що росте дужий, здоровий, - відповіла вона братові. - Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.
- Але, Малушо, - вів далі Добриня, - Володимир - княжич, прийде час - стане князем.
- Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він - мій синочок Володимир.
Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.
- Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, - промовив він, оглядаючи землянку. - Але негоже княжичу жити тут...
- Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине.
- Мушу забрати княжича Володимира, - важко зітхнув він. - 3 тим і приїхав.
- Забрати? - підняла вона стривожене обличчя. - Одірвати цого від моїх грудей! Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...
- У Рось княжича Володимира? - дуже повільно й суворо промовив Добриня. - Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир - Київської зеплі княжич.
Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.
- Правда, Добрине... я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син - і я ще жила, візьмеш його - і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!
Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.
Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Мрлуша - це роб'ї люди, княжі раби.
А потім Добриня змахнув сльози - ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.
Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.
Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добриці міцно ув'язали короб...
Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.
- Прощай, сестро, - тільки долетіло до Малуші. - Не сам роблю, десницею князя...
Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.
- Прощай!
Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.
Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде...
Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко...
Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив'язані були коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто дивилась на Рось...
Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї.
І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, - нестримно, невтішно...
- Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене - і я сміялася, ти був біля мене - і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене, поверніть мені синочка!..

читати