Завантажити

одягненi в лiпший одяг - грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи.
I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак - пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.
"Як же змiнився мiй князь! - подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. - Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!"
Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.
Суворе й замислене обличчя, очi - примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, - нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.
Побачила вона й сина свого Володимира - у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.
Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась - чому вiн дивиться на неї?
Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.
Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат її Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.
Малуша зрадiла, що брат її iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.
"Це вiн, мабуть, про Володимира турбується, - подумала Малуша. - Iдуть поруч, то й поїдуть разом".
Але дивилась вона на Добриню одну мить - погляд її був прикутий тiльки до Володимира, сина.
I єдине, що лишилось у душi в Малушi, - радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь - матерi своїй, Малушi.
Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на її змучену душу.
Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi.
- Князь Святослав склав жертву - чорного пiвня, - почула Малуша шепiт бiля себе.
А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодiї, лодiї рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра.
Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодiї вгору...
Малуша бачила, як князь Святослав i воєводи його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько вiд Малуші! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди - хто на Подол, хто в передграддя.
Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. Їй хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго.
I в мислях своїх у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я.
Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила їх - i не бачила. Хвилину їй здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам - їм так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодiї i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем...
Так i зникли лодiї в голубiй iмлi.
 
Не тiльки лодiї сховала далина в своїй iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цiєї ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною.
Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг.
Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, їй здалося, що ця нiч загрожує їй.
Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там - то могла б

читати