Завантажити

невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому їй жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух - пiдносила її вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча.
Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.
- Ти чого тут стоїш? - запитала жiнка.
- Мене нiби щось кликало сюди, - вiдповiла Малуша. - Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться?
- Молимось, жоно, - вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: - Християни ми.
- А про що ж ви молитесь? - зацiкавилась Малуша.
Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:
- А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала - бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер немає.
Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
- Зрозумiла? - сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: - Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! - заходилась вона. - Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...
Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.
- Де ж дасть Христос? Коли? - швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло.
- Вiн дає тут, - одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. - Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, - творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.
- Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? - питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.
- Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! - знову почала жiнка.
Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.
I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше - вона вiрить.
А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина - i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити - а в що?!
Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею - чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...
- Господи, помилуй! - вирвалось у Малушi. - Господи, сподоби! Сподоби, господи!
- I хрест сотвори! Твори, твори хрест! - владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. - Твори хрест!
- Господи, сподоби! - промовила Малуша i перехрестилась.
- От тобi й стало легше. Адже легше, легше?
- Легше, - вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.
- То ходiмо туди... - схопила жiнка Малушу за руку. - Ходiмо!
I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею.
Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, - на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками.
Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.
- Iди, сестро, - промовив один бородач жiнцi. - А це хто? - подивився вiн на Малушу.
- Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), - вiдповiла жiнка.
Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.
Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi,

читати