Завантажити

уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину...
- Тур, - ледь прошепотiла Малуша.
Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:
- Iди й ти, Малко!
I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.
У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.
Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх.
- Дочко, - сказав священик, - я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?
- Так, отче, - вiдповiла Малуша, - жити вже не варто...
- Бiдна, заблукана душа, - спiвчутливо промовив священик. - Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне?
- Вiчне життя, - повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик.
- Так, дочко, вiчне життя! - владно сказав вiн. - Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство - золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого - на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей - одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля...
Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога.
Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша.
- Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi - i князi, i смерди - помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє - така воля божа, такий наш земний кiнець.
Священик показав на iкону - суворий лик.
- I бог Христос, - говорив вiн, - прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, - стала матiр'ю бога, василевса...
Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира?
- I, зiйшовши на землю, - вiв священик, - син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли - вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...
- Убили? - скрикнула Малуша.
- Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi...
- А Марiя?
- I Марiя, мати божа, разом з ним.
Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж - нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула.
I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:
- Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?
- Згодна, отче!
- I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?
- Згодна.
- Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.
- Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я...
Пiднявши вгору очi, священик замислився.
- Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею ти була i Марiєю вознесешся...
З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.
Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.
Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько

читати