Завантажити

тiкати? Князь Святослав похитав головою.
- Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, - суворо сказав вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарiї та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею.
Потупившись, кесар Борис мовчав.
- Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, - ти докiнчуєш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiкає кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi воїв руських i болгарських, бо я ж i батьку твоєму, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що?
I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:
- Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Києва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я їх, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот!
Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики їх коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сiрих стiн.
- Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмiєш i померти.
Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене.
I тодi стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небi пломенiє багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.
- Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою за вiкно, - щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарiї не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, вiд якої сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа - так ви один одного достойнi...
Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом.
- I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене болить, - за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню;
скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов - хочу, щоб Болгарiя зберегла свої скарби.
- Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти даруєш менi живот?
- Хочу дарувати...
- Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе...
- Не за мене треба живот вiддавати, - перебив його князь Святослав, - а за Болгарiю...
- Так, княже Святославе, так, - поспiшаючи, виправдувався Борис. - За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарiєю i Руссю... Наспоред Вiзантiї!
Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч...
- Кесарю! - сказав вiн. - Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дарує тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобi. Мої вої iдуть назi й босi, - ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарiї, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантiї.
- Давам клятва! - вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча.
Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда.
- Воєводо! - сказав князь. - Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi...
- Прощай, княже Святославе, - низько вклонився кесар Борис. - Много сем благо дарен...
I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi.
 
За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi.
Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари.
Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi вої. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав.
Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi.
I шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руськi вої трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до

читати