Завантажити

за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, - все це нагадувало сон, примару.
Але це були не сон i не примара. По скедiї швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi їй люди. Феофано свого досягла - вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цiєї скедiї до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там.
До неї пiдiйшов хтось iз гребцiв.
- Вард Валент знав, куди нам треба їхати, - сказав цей чоловiк, - але зараз вiн мертвий. Куди велиш їхати, василiсо?
Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком її заполонила. Але куди їм, справдi, їхати, куди вона мусить скерувати скедiю?
У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти її етерiот.
- Скажiть, - спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, - ви сюди звiдки їхали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону?
Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв:
- Ми їхали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй - Феофано - нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, - там на неї жде загибель, смерть.
- Ми поїдемо туди, звiдки ви вийшли, - у Золотий Рiг, - велiла вона воїну.
Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав їй дух.
Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони!
Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?!
Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила свої справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого їй звернутись?
Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедiї, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристанi, де вже стояли сотнi човнiв.
У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедiї, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та їхнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто не пiзнав її також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.
Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок...
Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.
Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це - катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої - мутаторiй - для василевса.
I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.
Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями.
- Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою.
Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.
Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був

читати