Завантажити

Феофано. - Але... там, у Вiрменiї, я залишаюся василiсою?
- Ти матимеш почесть i славу як василiса.
- I ти не забудеш мене?
- Нi.
- Що ж, прощай, Iоанне, - сказала вона. - А може, ти сьогоднi побудеш тут, у соборi? Адже в тебе є мутаторiй - своя половина собору. Нехай живе Софiя! - зухвало закiнчила Феофано.
Вiн подивився на неї, чудову, освiтлену вогнями свiчок, прекрасну Феофано.
- Не знаю, - зiтхнув вiн, - коли ми побачимось. Може, сьогоднi, може, через кiлька лiт. Знаю одно: корабель до Вiрменiї пiде завтра. Прощай, Феофано.
- Прощай!
Iмператор Iоанн поправив на плечах дивiтисiй, поклав руку на криж меча i вийшов з катихуменiя.
Феофано ще довго стояла на тому ж мiсцi, дивилась на дверi, що зачинились за iмператором, чула, як вiн спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етерiотiв.
Тодi вона погасила всi, крiм однiєї, свiчки й сiла бiля столу. Феофано думала, уявляла, як Iоанн вийшов iз собору, пройшов iз своєю сторожею мiж Магнаврою й Каваларiєю, прямує мiж руїн у саду Сераля. От вiн дiйшов до Хрисотриклiнiума, проминув фар, що блищить серед пiтьми ночi, от дiйшов до стiни Буколеону. Етерiоти вдарили у ворота, через вiконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навiщо йому дивитись - вiн знає, хто це прийшов, i велить етерiї швидше вiдчинити потайнi дверi. От iмператор Iоанн входить, iде, от палац, знайомий кiтон, де спить Феодора, де так тихо-тихо...
I чомусь їй здалося, що iмператор Iоанн не зможе в цю нiч спати. Феофано не спить, не спить i вiн, вона думає про нього, а хiба не думає про неї й вiн? Нi, вiн не спить, все думає, думає, вагається, вирiшує, виходить з кiтону. Перед ним розступаються етерiоти, бо вiн - василевс, може йти, де хоче. Iмператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сидiли вони з Феофано. I раптом завертає, прямує до потайних дверей у схiднiй стiнi Буколеону, виймає ключ, який є тiльки у нього, одмикає їх i йде вже iншим шляхом - далеко вiд фара, мимо бань церкви Богородицi, поспiшає до Софiї...
Феофано навiть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибинi собору. Не здивувалась i тодi, коли кроки залунали на сходах, бiля дверей катихуменiя. Дверi розчинились, там стояв хтось у темнiй одежi. Свiтла однiєї свiчки було мало, але Феофано побачила обличчя, очi, уста, складенi на грудях руки проедра Василя.
- Я прийшов до тебе, Феофано., - тихо промовив вiн.
Вона встала й швидко пiшла вперед, поклала руки йому на плечi.
- Спасибi, я ждала тебе... Але як ти мiг залишити Буколеон i iмператора?
Якусь хвилину вiн дивився захопленими очима на неї.
- Запали, Феофано, бiльше свiчок. Так, цю, цю, iще одну, отут перед iконою. Нехай буде багато свiтла. Iмператор спить, спить Буколеон i весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрiзь. Етерiоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрiзь охороняють, i навiть у соборi святої Софiї.
- Я дуже хотiла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумiю, що дiється навкруг мене.
- А що ж тут не розумiти? - байдуже спитав про-едр.
- Я не пiзнаю Iоанна, - швидко заговорила вона. - Колись вiн любив мене, а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спiльницею його, - тепер вiн вiдсахнувся вiд мене. Тепер, коли я опинилась у соборi, вiн говорить, що...
- Визволив тебе з Проту? - засмiявся проедр.
- Так, вiн говорить це... Чому ти смiєшся?
- Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн думає, що обдурює нас, насправдi ж ми обдурюємо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чуєш, тiльки труп, Феофано...
- Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, - згодилась вона. - Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю?
Вiн дивився на Феофано - такий, як i колись, - проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його є щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, - тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,..
- Це Константинополь взнає пiзнiше, - близько схилившись до неї, сказав проедр. - Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залишається подоба iмператора - горбоносий...
- Ти говориш правду, - згодилась вона, - i мусиш вбити горбоносого.
- Ми його вб'ємо разом. Дай руку, Феофано.
- Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменiї.
Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав:
- Знаючи Iоанна й руських воїв, я певен був, що все закiнчиться в Болгарiї i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя.
Проедр замовк.
- Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти,

читати