Завантажити

страшним, переляканим, блiдим обличчям, на якому блищали запаленi очi, диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна...
Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до iмператора, зокрема з Iоанном Куркуасом - начальником метальних машин, який не виїжджав з Адрiанополя, але мав певнi вiдомостi про все, що трапилось напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав, що їхнє вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в iсторiї, бо iнакше вiн сам потрапить у таку iсторiю, з якої повiк не виплутається.
Тодi, вже вдень, на околицi Адрiанополя, пiд стрiмким кипарисом на березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому iмператором срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав:
"У нас, кажуть, у цiй битвi, крiм багатьох поранених, вбито було п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История Льва Диакона". - СПБ, 1840. - С. 69.).
Написавши цi рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спiтнiле чоло й надовго замислився.
Замислимось над цими рядками з iсторiї диякона Льва й ми, читаючи їх через тисячу рокiв.
 
6
 
Пiсля жорстокої поразки на болгарськiй рiвнинi ромейське вiйсько не могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь, нi бiля Фiлiппополя й у Месемврiї, де посувались угри й печенiги. Як буря, що вириває з корiнням дерева, як хмара, що невблаганно посувається й облягає все навкруг, так iшли вперед вої князя Святослава, i розпорошенi таксiархiї ромеїв не могли їх зупинити.
Тодi в Адрiанополi, в домi патрикiя Феодора, де iмператор Iоанн зупинявся й збирав своїх полководцiв, iдучи на рать, велить вiн протовестiарiю Мануїлу покликати до нього полководцiв Варда Склiра, сина його Костянтина, патрикiя Петра, начальника метальних машин Iоанна Куркуаса, стратигiв Фракiї й Македонiї.
Iмператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликi засади в час бою на рiвнинi. Вони ж нiбито виннi були й у тому, що не зумiли затриматись у Пловдивi й iнших городах, бо день i нiч вiдступають i зараз.
Полководцi мовчали. Вони нiчого не робили самi, а тiльки виконували волю iмператора. Але не винуватили й його, бо Iоанн керував усiма битвами так, як велiла досконала вiзантiйська вiйськова наука, з якою вони перемагали в Iталiї, Єгиптi, Азiї. У поразцi ромеїв виннi були тiльки руськi i їхнiй князь Святослав, що вiв бiй не так, як передбачали iмператор з полководцями, i зовсiм не так, як вони б того хотiли.
Через це полководцi й мовчали, тiльки пiдпилий Iоанн Куркуас сказав:
- А вже й Константинополь недалеко... Iмператор Iоанн визвiрився на нього й на всiх:
- Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Вiзантiю, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть пiд стiнами священного нашого города?
- Не допустимо! - закричали переляканi полководцi. - Веди, iмператоре, на бiй!..
- Ми станемо, - запалився iмператор, - на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв - нiбито руси - й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повиннi не допустити їх до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити їх нашим грецьким вогнем...
Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами.
Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов.
Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано.
Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести їх на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, - це помiтили всi полководцi, - здригалась.
- Нiчого! Нiчого! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Пише проедр Василь, - звернувся вiн уже до полководцiв, - що з Азiї прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас...
Iмператор Iоанн хвилинку мовчав.
- Але проедр не поспiшає! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Вiн, либонь, думає, що це великий вихiд до Софiї, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема...
Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт зброї. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном.
Вiн говорив, вiн

читати