Завантажити

Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.
I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд.
Весь нiмiла - не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає.
Однак знаходили, несли, давали - все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.
Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку - дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково - данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?
Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок - сотню вевериць* (*Вевериця - горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи - древнi руськi грошi, динарiї - арабськi, солiди - грецькi.).
Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
- Добре, - говорив вiн, - вiзьму, либонь, бо... - вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: - Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також - нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.
- Х'ба ж я не знаю, - посмiхнувся на це Бразд. - Саме тому я додав трохи динарiїв.
Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему - на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено - тут: знак, герб.) Кожеми - око з трьома рисами й променями над ним - все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.
Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена.
- Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав вiн у Бразда.
Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.
- Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби таке знамено... Кожема замислився.
- ...I постав своє знамено, - додав вiн, - на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил...
- Улiба i Воїка, - пiдказав Бразд.
- Ти їх знаєш лiпше, - махнув рукою Кожема. - У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
- А вiд Княжого броду, - вiв далi Кожема, - назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, - так велiв князь чернiгiвський.
- Скiльки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд.
Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
Бразд почав будуватись - на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув - всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили - добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду - домовикiв.
Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони й

читати