Завантажити

засміявся кесар Петро. - Ти осліп, Георгію. Розплющ очі, подивися, що робиться в Болгарії! Ми одержуємо справно дань від Візантії, живемо не в якійсь Плисці, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує Константинополь; ми воз-двигли багато храмів, соборів, монастирів, у нас розквітають науки й мистецтво...
- У нас, кесарю, розквітає вражда і распря, - сказав на це Сурсувул. - І ніколи ще Болгарія не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай, кесарю. Усі ці тридцять літ, відколи ми уклали мир, Візантія міцніє, поширює свої володіння, збирає багатства, готує і вже має військо і флот. А Болгарія всі ці тридцять літ біднішає, у нас у селах панує голод, населення стогне від надмірних податків, люди проклинають християнську віру й моляться богу просто неба. Та й кметі наші, й топархи не тільки не вірять нам, а ворогують один з одним.
- Це лжа! - крикнув кесар Петро. - Наш посол сидить у Константинополі вище від посла імператора Оттона, наші купці торгують з усіма землями й Візантією. Богомоли, оті, що моляться просто неба, - то єретики, що не пізнали істинної віри. І я, і кметі мої, і топархи маємо міцні дружини. А коли в мене виникала або, крий боже, виникне потреба, - на поміч мені завжди прийде Візантія...
Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.
- Що з того, - говорив він, - що наш посол сидить за столом у Константинополі на першому місці, і хто він, цей наш посол? Це не болгарин навіть, а брат василіси Ірини. Що з того, що купці наші торгують з Візантією, - у них беруть тільки те, що потрібно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що богомоли - то єретики, які не пізнали істинної віри. Справді ж усі наші богомоли були християнами. Але вони прозріли, побачили, чого прагнуть імператор і патріарх, і відмовились, не хочуть константинопольського хреста, вони - вороги Візантії; сам наш патріарх Даміан проти Візантії, він не хоче жити в Преславі, а сидить у Доростолі. Ти кажеш ще, кесарю, що тобі на поміч уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Візантія... Так, Візантія приходила нам на поміч із своїм військом, але тільки для того, щоб одірвати від нас сербів, хорватів та інші племена, щоб роздробити Болгарію. Та й зараз ромейське військо стоїть у городах над Дунаєм... Навіщо ми пустили їх у свій дім?!
- Ти хочеш мене залякати? - крикнув кесар. - Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.
- Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами Константинополя, слухай мене! - сказав Сурсувул. - Невже ж ти зовсім забув заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?
- То ти хочеш війни? - підозріливе подивився на нього кесар Петро. - Ну, говори, говори, - хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!
Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.
- Ні! - відповів він. - Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?! О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти печеніги. Вірю я, і це знають імператора, коли Болгарії буде важко, нам допоможе і Русь... Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія платить нам дань... І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!
- Але ти не кінчив, - глузливо процідив кесар. - Що ж мені - брататись з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?
- Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга відчула
це... Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я знаю, дуже щирі, слово держать.
 
7
 
До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів. Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій - досвідчені й бувалі морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці. Якщо колісниці заривались - не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.
Але чим далі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і вище Планина* (*Планина - Балкани (були: Східні Балкани - Планина, Середні - Середня Гора, Західні - Родопи).), шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.
Та все ж ні княгиня Ольга, ні

читати