Завантажити

Феофано, обох... Я домігся того, що Іоанн хоче побачитись і говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумієш все зробити. Що ж, василісо, - підняв він келих, - може, ми тепер вип'ємо за наше щастя й успіх?.. - Він помовчав і кінчив: - Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв своє місце в гробниці на Халці в храмі Христа-спасителя!
- О ні, - вона підняла келих і зухвало, хижо засміялась. - Я вип'ю за те, щоб Іоанн ще пожив... доки ми не закінчимо своєї справи.
 
4
 
Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальні Іоанна, але в проедра скрізь - і біля Слонових воріт, і на терасі Дафн, і в самому кітоні - стояли свої люди; у чорному одязі й капелюсі з струсевими перами, з мечем біля пояса, вона, як етеріот* (*Етеріот - охоронник.), разом із сторожею другої зміни пройшла до Великого палацу, там її повів переходами начальник етерії Пеон, у кітоні вона скинула одяг етеріота, капелюх, меч.
Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальні у Великому палаці, де жила раніш могутньою василісою за імператорів Романа й Никифора Фоки і де тепер були василевсами Іоанн і Феодора.
Вона навіть затремтіла, побачивши після багатьох літ знайомі стіни спочивальні, намальовані на них постаті імператорів колишніх - з молитовниками в руках, піднявши очі вгору, вони йшли і йшли кудись, як раніше, так і тепер. Побачила вона й пізнала срібні світильники, що стояли під стінами, темні із золотою ниткою занавіски на вікнах і дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали імператори Роман, Никифор і Феофано з ними.
Зараз на цьому ложі лежав Іоанн Цимісхій - той, що вбив тут, у цій спочивальні, імператора Никифора Фоку, той, що присягався в любові, а пізніше зрікся Феофано.
Вона навіть не пізнала його. Це був не той Іоанн, колись міцний, жилавий, дужий, якого вона обнімала й цілувала, який тут задовольняв її ненаситну пристрасть.
На ложі лежав кістяк Іоанна, на білому простирадлі витягнуті були висхлі, темні, скручені хворобою руки, вражала голова - облисіла, з вогняно-червоною бородою й вусами, між якими видно було зуби, далі загострений ніс, темні очі, що вогниками блищали в глибоких западинах.
- Іоанне! - голосно промовила вона. - Вітаю тебе, василевсе!
- Феофано! - глухо прозвучало в спочивальні. Щоб не заважати їхній розмові, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов із спочивальні.
- Ти мене, либонь, не пізнала, - промовив Цимісхій. - Відтоді як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив і не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змінився, я дуже страшний, Феофано?
Вона пішла вперед і зупинилась близько від його ложа.
- О ні, - сказала Феофано. - Ти - хворий і змінився, але не страшний.
- Проклята хвороба! - хвилювався він. - Ніхто її не знає, а вона мучить, виснажує моє тіло й душу. Я вже втратив усі сили.
Він помовчав і, важко віддихуючи, все дивився й дивився на неї - таку ж чудову, як і колись, незрівнянно красиву Феофано.
- Спасибі, що ти приїхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти ніби гніваєшся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночі в Софії, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобі виїхати до Вірменії.
- Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано.
- Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую ніч у Софії, - промовила Феофано, - і не винувачу тебе. Ти зробив тоді так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твій друг і хто ворог, ти зрадив Феофано і тепер розплачуєшся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобі мене покликати - і я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тільки для чого, для чого, Іоанне? Вій безпомічно озирнувся по спочивальні.
- Як же я міг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один.
- Ти залишився один ще тоді, коли ми бачились з тобою в соборі, в Софії. Пригадуєш, ти сам говорив про це.
- Пригадую все, ніби це трапилось учора. Так, я тоді вже був один, а потім війна з Святославом, походи в Азію, страшна, невідома хвороба.
- Ти захворів, Іоанне, тільки через те, що біля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
Вона сіла на ложе зовсім близько від Цимісхія, бачила перед собою його неспокійні, злякані очі.
- Ти думаєш, хтось міг це зробити навмисне?
- Не тільки міг, а й зробив.
- Але хто? Невже він? - Іоанн кивнув на двері, за які вийшов проедр.
- О ні, - одразу ж відповіла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобі служила так вірно, як він.
- Тоді хто, хто? Адже я захворів не тут, а в далекому поході. Це почалося вночі... біля гори Олімпу, де я був тільки з проедром.
- Є отрути, які діють не одразу, а через певний час і довгі роки...
- А далі? - Він схопив Феофано за руки. У нього були холодні, висхлі, кістляві пальці. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотіла сказати, що далі кінець, смерть?
Феофано гладила теплими пальцями його холодні руки.
-

читати