Завантажити

ж він і сам, вирушаючи на лови чи в один із своїх дворів, проїжджав у багатому одязі, оточений воєводами й боярами, часто знатними гостями, передграддям і по Подолу, там стояли заздалегідь покликані смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всіх концях города чатувала гридьба.
Що ж до головників, татів, паліїв, сволочників, які викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не він, - щоб захистити своїх, княжих мужів і всі ті добра, які давав він за їхню службу (а інакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив нові й нові закони: вбивство таких мужів каралось подвійною вірою й смертю, за вбивство вільного ремісника чи смерда бралась віра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нічого за його безталанну душу, а мусив лише відшкодувати втрату раба господареві... Суворим життям жив тепер город Київ: як на небі був бог - владика життя й володар усього сущого, біля нього - апостоли й святі, що діяли словом бога, та ще грішні душі, яким судились огонь і муки, - так на землі були князь, його мужі і велике множество ницих людей, що робили на князя й мужів.
Тільки ж земля не була небом, тут багатий дбав і примножував власні добра, в убогого забирали останнє зерно, холоп-раб гострив окісок і виходив уночі на дорогу, підкрадався до кліті боярина, ..
Так і писався новий закон, на крові нині стояв Київ, великии князь і василевс Володимир твердо сидів на столі своєму.
Більше непокоївся князь Володимир про землі свої - у деякі з них він послав синів, у деяких сиділи свої, місцеві князі.
З місцевих князів Володимир не дивувався - вони з великим трудом платили Києву дань, не посилали вчасно земського війська, хижо дивились на бояр, що приїжджали з Києва на пожалувані їм землі. Час від часу князь Володимир виряджає в ту чи ту непокірну землю дружину, і горе тій землі, далеким українам Русі: сила перемагала й тримала в покорі силу.
А сини як підпирають великокняжий стіл, члени його ж роду, його очі, руки, рідна кров? Вишеслав у Новгороді, Мстислав у Тмутаракані, Ярослав у Ростові, Святополк у Турові... "Діти мої, - посилав їм князь Володимир грамоти, - сидя в Києві, думаю про вас, кріпіте землю отців наших, мудро утверждайте закон, будьте в'єдно зі мною й городом Києвом..."
Але сини гірше, ніж місцеві князі, сплачували дань, тримаючи великі свої дружини, мало посилали земських воїв до Києва, часто не приймали бояр і воєвод київської Гори, бо роздавали землі своїм мужам. І в далекі й близькі землі їхали послухи, очі й вуха князя з'явились по всій Русі.
Так Володимир довідався про те, що діється в недалекому Турові, де сидів князем син Ярополка - Святополк. Воєвода Безрук, який був у Турові правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто приїжджав до Києва, завжди заходив до князя Володимира, приїхавши ще раз, хотів говорити з ним віч-на-віч.
- Я слухаю тебе, воєводо! - сказав Володимир, коли вони залишились тільки вдвох у одній з палат на верху терема.
- Маю недобрі вісті з города Турова, княже, - повів Безрук.
- Що за вісті, - стривожився князь, - і чому вони недобрі?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стіл.
- Не один я господар у Турові, князем города й усієї землі є Святополк... Нас ніхто не почує, княже?
- Говори сміливо! Тут тільки я та ще ти...
І Безрук розповів Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем - польським князем Болеславом - і німецьким імператором Генріхом, які обіцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна - духівника Марини - з римським папою і що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його - князя Володимира, захопити Київський стіл, прийняти католицьку віру...
Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.
- Воєводо Безрук! - Встав Володимир з крісла. - Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда - Святополк мій ворог, якщо лжа - ти приймеш смерть...
- Княже Володимире, - спокійно і впевнено відповів Безрук, - я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.
6

Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст з світильником у руках ступав взап'ять князеві.
- Вийдіть, гридні! - велів Володимир, коли ті, одімкнувши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. - ї ти йди, воєводо!
Кволе проміння освітило поруб, складені з дубових кругляків, вкриті білою плісенню стіни, покровину з важких тесаних колод, долівку, два пні, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хліб, та ще купу перетертої, зотлілої соломи в кутку.

читати