Завантажити

Святослава; коли ж думав про сина Малуші й Святослава Володимира, Турові, що вже посивів, зігнувся, здавалось, що це нібито його рідний син...
А думати про Володимира доводилось дедалі все більше й більше. Зустрічаючись з Малушею в церкві над Почайною або десь на роботі, вони рідко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болісна рана обох їхніх сердець.
На Горі в дружині, особливо ж на Подолі, Оболоні, городах і селах, де часто разом з іншими гриднями бував Тур, він бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплі слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабині, тільки не знали, хто й де його мати.
Тур радів, чуючи ці слова, - ні, немарне жила люба його серцю Малуша, він був гордий, що у великому своєму горі знайшов сили підтримати її, гордий, що єдиний у світі знає й зберігає її таємницю, велику таємницю Руської землі.
Коли ж Тур дізнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далі став збирати нову дружину, а батькових гриднів вигнав з Гори, то зрозумів, яке зло той замислив.
Він розповів про це Малуші в ніч, коли вона говорила з батьком Микулою, і бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в її очах, як затремтіла всім тілом. Відтоді він ненавидів Ярополка разом з нею. Але що міг зробити колишній гридень, у якого забрали навіть меч і щит, могутньому князю?
Проте виходило, що людина з поля, ненависть якої загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один.
У городі Києві багато людей ненавиділи князя Ярополка так само, як і гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночі, ходила тепер по Подолу, по Оболоні - там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкіри - за шмат хліба, за куточок на ніч.
І тоді Тур узнав багато такого, про що навіть не міг думати, бувши в дружині княжій, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду.
Темна ніч. На Подолі й Оболоні не видно ні одного вогника, на сірому тлі неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Києві спить, спочиває, тільки десь удалині, біля Вишгорода, горять вогні - там стоїть з воями своїми князь Володимир.
На ці вогні й дивляться Тур і ще кілька чоловік, що сидять під хижею на Подолі.
- Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелі на виї наші, велику пагубу і гнесь нам творять. Мремо від гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина - м'ясо задавленої тварини.) не маємо, руб'я носимо на чересах, на попелі спимо, яригою вкриваємось, - говорить чоловік, у якого глибоко запали очі, вилиці нагадують висхлі кості, руки схожі на вузлувате коріння.
Тур знає цього чоловіка - це Давило, убогий смерд, що жив багато літ за Горою в хижі, мав там клапоть землі, тяжко працював, годував жону й дітей.
Нині вої Ярополка розкидали його хижу, на землі Давила викопали рів, от і пішов він з жоною й дітьми на Подол, викопав землянку в кручі над Дніпром - задушна* (*Задушний - людина, що нічого не має за душею.) людина.
З темряви долітає інший, хрипкий голос, що часом переривається сухим кашлем:
- А вже що вони уготували?! Дійдеш до річки - зупинять за побережним, перевезуть через річку - візьмуть перевозне, дійдеш до города - зупинять біля затвора, перейдеш через міст - візьмуть мостовщину, пустять через ворота - візьмуть мито, на Гору - візьмуть явлене, на ваги покладуть - помірне...
- Розбійник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають і умножають скотниці, суровством все в нас забирають...
Догоряють вогнища у стані князя Володимира. Низько над обрієм висить, але скоро зайде за хмару вечірниця. Десь далеко за лівим берегом у полі черкає й черкає небо сліпуча блискавиця. Вгорі переливається, мерехтить Волосінь* (*Волосінь - Плеяди, Волосожар.).
Під хижею тихо. Люди говорять пошепки - може, десь близько стоїть у темряві тіун, ябетник, а то й послух княжий.
- І вже добра нам від Ярополка не ждати, - каже все той же чоловік Давило. - Зла Гора, а він ще більше; з Володимиром, либонь, буде краще - наш-бо то князь.
- Чому ж наш? - виривається в Тура.
- Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... - глузує Давило.
- Був гриднем, а нині людина з поля, - глузливо відповідає й Тур, - непотрібен я Ярополку.
- То й краще, чоловіче Тур... - говорить Давило. - Князь Володимир не від якоїсь угорської князівни, а від простої руської дівчини.
- Від якої? Де ж вона? - пересихає в горлі в Тура.
- Оцього, чоловіче, я й не знаю. Що була вона - була, що від неї князь - і то правда, але де сама - і я, і ніхто не знає... А може, й не треба знати - нехай живе в полі, поки прийде сюди її син.
Дивлячись на вечірницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить:
- Болить моє серце, страждає душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наіпаче татьбою правди ніколи не сотворити. За все Ярополка і бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу і Київ, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отців

читати