Завантажити

П'єса на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
К о р н і й К а н е в и ч (Білий Медвідь) — митець.
Г а н н а С е м е н і в н а — його мати.
Р и т а (Чорна Пантера) — його жінка.
С н і ж и н к а.
М у л е н — критик, журналіст.
Я н с о н
М і г у е л е с
Б л е к
К а р д и н а л
С а ф о
Л е м о н ь є
М і м і
Ш т і ф
Л і к а р.
Пожильці з будинку, публіка, музики ігарсояив кафе.
ДІЯ ПЕРША
Велике ательє; в лівій стіні ззаду — двері в кімнату Рити. Задня стіна — скляна, в ній двері на спільну веранду: скло матове на зріст людини. Трохи далі двері в коридор. Понад лівою стіною широка канапа, посередині стіл для їжі. Праворуч, на самому краю кону стоїть велике, завішене білим, полотно, на якому, коли його одпинають і повертають, видно фігуру жінки, схожої на Риту, що схилилась над дитиною. На стінах не видно малюнків, тільки рисунки вуглем або олівцем.
В ательє Г а н н а С е м е н і в н а. Повна, поважна пані з добрим білявим лицем і розумними великими очима. Ходить обережно повз двері, що на веранду, і з заклопотаною цікавістю непомітно заглядає туди. В розчинені двері далеко видно покрівлі будинків города, а напереді фігури людей, які гаряче балакають між собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова, а на ній вариться щось у бляшаній риночці. Над риночкою клопотливо порається Мігуелес — горбоносий смаглявий юнак в оксамитовому піджаці. Видно іноді спокійно-флегматичну постать рудого Б л е к а з червоними баками, виголеними вусами й підборіддям. Він ходить, заклавши руки в кишені бурих, широких оксамитових штанів, які носять італьянські робітники. Щось помітивши, Ганна Семенівна швидко йде в ліві двері, силкуючись, щоб її не побачили.
Зараз же за нею входить в ательє К о р н і й. Великий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге пишне біле волосся, як грива, лице схожее на лице Ганни Семенівни, також з виразом доброї, спокійної сили. Нахмурено, обома руками розчісує волосся назад і дрібними кроками товстих ніг ходить по ательє, поглядаючи часом у двері на веранду. Сідає на канапу. Через якусь хвилину входить Рита з веранди.
Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами; лице жагуче, майже дике і грубе, але гарне.
Р и т а (щільно й з жадібним задоволенням вдивляючись в Корнія, підходить до нього. Немов здивовано говорить). Що з тобою, Нію? Чого ти так раптово втік? Га?
К о р н і й (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсім не втік... Я втік? От маєш...
Він має звичай взагалі робити різні рухи плечима, руками — то тре носа, то поводить плечима, а особливо, як схвильований.
Нате вам, я втік... Ха! От єсть...
Р и т а. А нам всім здалося, що ти втік... Месьє Мулен навіть сказав, що ти побіг з таким виглядом, що так і здається, як вибіжить білий медвідь з ломакою в руках.
К о р н і й (встаючи). Месьє Мулен — дурень, от і все... Месьє Мулен! Подумаєш...
Р и т а (з лукаво-радісною непомітною усмішкою). Ну, месьє Мулен не дурень. Це вже, мій Білий Медведик, трошки занадто. Месьє Мулен — перш усього знаменитий критик. І коли ти на нього будеш ревіти, то він тебе так одрекламує, що...
К о р н і й (обурено). Na![1] To що, що він критик, так я повинен спокійно дивитись, як... (Спиняє себе). А! Дай мені спокій... І вже. Маєш... Критик, як же... А, дай мені спокій...
[1] Ha! (польськ.) — вигук, що має різний смисловий відтінок.
Р и т а (обережно, лукаво). Ти ревнуєш?
К о р н і й. Na, маєш... От єсть... Уже... Хаі Як же, розуміється, до всякого французика. А, дай мені спокій. Тільки я от тобі скажу: коли я тобі вже нелюбий, ти вперед мені скажи, а потім уже що хочеш. От. А інакше... негарно. І месьє Мулен може полетіти догори ногами от туди на вулицю. От і вже...
Р и т а. Мені скучно... Я теж людина. Ти все з своїми картинами.
К о р н і й. Ну, от. От уже скучно... (Підходить до полотна, машинально піднімає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за все).
Р и т а. Розуміється. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собі всю сім'ю. Дитина хвора. Чому це досі лікаря немає? Може, доведеться виїхати... Чуєш, Нію?
К о р н і й. Аякже... Звичайно...
Р и т а. Та годі тобі.
К о р н і й. Зараз, зараз... (Хутко повертається до Рити, пильно вдивляється в неї, переводить знову погляд на полотно). Гмі Безумовно... Слухай, може, вже можна сьогодні трошки попозувати? Га?
Р и т а (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесик і хворий! Щоб ти знав!
К о р н і й (винувато). Ну от, через мене. От Просто собі... Йому ж лучче сьогодні?
Р и т а (злісно). Зовсім не лучче, а гірше... Лікар казав, що він не виживе в цьому кліматі, треба їхать. Ось зараз він мусить прийти й рішуче сказати. Ти ж сам це знаєш. «Лучче»...
К о р н і й (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертається до картини). Безумовно? Так і єсть... Так-так-так... (Хапливо шукає очима). Де палітра, щіточки? Ех! Ну, нічого.
Р и т а (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, різко і

читати