Завантажити

поштиво зігнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рівно застиглу червону пляму волосся.
— ...ваша світлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан президент... ваша світлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, і з за неї металічним контральто виразно чути:
— А це конче потрібно?
— Шув-шув-шув... пан президент... ваша світлосте... Союз Східних Держав...
— Нарада має бути в Лондоні?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то ліворуч.
— Значить, ви певні, що дійде таки до війни?
Потилиця рішуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князівни. Вмить червоне волосся підводиться догори, з за потилиці сходить, як із-за скелі місяць, рівно-біле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
— В такому разі, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але під умовою, що про цей візит абсолютно ніхто, крім нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
— Стривайте, пане графе. Візит, підкреслюю, має бути ціл-кон конфіденціальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм і багатьох людей життям. Доля лондонської біржі повинна бути для нас осторогою. Навіть у цьо-му домі ні одна душа не повинна знати про цей візит. Отже, коли можете й обіцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятій годині вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: і може, і обіцяє так зробити.
Фріц тихесенько причиняє двері й навшпиньках швидко відходить од дверей.
«Завтра о дев'ятій вечора! Завтра о дев'ятій вечора! Завтра о дев'ятій вечора!»
Рожево-золотистий Фріц спирається об стіну — в нього чудно пом'якли ноги й під грудьми стало тісно-млосно.
— Фріце! Що з вами?! Вам погано?
Фріц швидко розплющує очі: вся в білому з голови до ніг, наче в піні, стоїть перед ним графівна Труда. Перламутрово-смуглява, міцна, туга шия різко-темно вирізняється на тлі мережаної піни. Очі з-під крисів білого капелюха здаються величезними, переляканими.
Посіріле лице Фріца спалахує вогнем.
— Ні, нічого. Я так... Душно дуже. Я прошу вибачить. Він уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спині здивований погляд темно бронзових під білим капелюхом очей.
«Завтра о дев'ятій вечора! Завтра о дев'ятій вечора!» В себе в кімнатці Фріц сідає на ліжко й долонею витирає піт із лиця Завтра о дев'ятій вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна істота, і він сам із оцими пітними руками, з оцими ослабленими колінами — всі завтра о дев'ятій годині вечора...
Фріц схоплюється й із жахом стає посеред кімнати. У вікно, що врівень із землею, крізь тюлеву завісочку видно залите передвечірнім сонцем асфальтове подвір'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, які принцеса так милувала, які хижо-сласно брала в рот. Невже це може дійсно статись?! І та червона голова, може, так само, як у Лондоні, кудись полетить, одірвана страшною силою від тулуба, і влетить кому-небудь у кімнату.
Фріц поспішно замикає двері, дивиться па вікно й навшпиньках підходить до комода. В долішній шухляді під чистою білизною лежить маленька металічна коробочка. Коли він брав її від Тіле, вона хвилювала, від неї було гордо й завзято в грудях, в ній була хмарна, велична поезія. Але вона не була дійсністю. Тепер же це є реальна, металічна плескувата коробочка з нарізом на шийці. Коли навертіти на шийку круглу головку, що лежить окремо, і коли з силою кинути цю коробочку об землю під двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тільки руїни. І тепер — це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млості, до корчів огидна річ!
Фріц засуває шухлядку й вражено озирається- невже він зараз буде телефонувати до Тіле?! Невже це все справді, в дійсності має бути?!
І з жахом, слідкуючи за собою, він помалу підходить до телефону, бере в руки апарат, надушує ґудзика звичайних цифр і слухає. Знайомий голос:
— Гальо!
Хтось чужий, сторонній за Фріца тихо говорить:
— Завтра о дев'ятій вечора «дядько Самуїл» має бути в «красуні».
Мовчання, ошелешеність. І вмить, як підстібнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевірено? Ні, телефоном ні слова. Негайно приїхати!
Фріц помалу кладе рурку и відходить од телефону. Так, тепер уже все буде.
Він довго в задумі стоїть посеред кімнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вітрець злегка гойдає завіску, таку собі просту, звичайну завіску з попротираними від прання дірочками. За вікном діловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землі, кумедно воркоче — і до неї тоді скочуються жовтяві, з темними й срібними плямочками на крильцях грудочки. Такі прості, невинні, буденні грудочки! Шофер Герман із украденою в старого графа сигарою в зубах, ліниво

читати