Завантажити

скелею на білу берізку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смішну й страшну вазочку з доказом і відставляь її на стіл. А потім, іще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском із-під стріх чорно-синю голівку, бере її в дві величезні тремкі долоні, підносить догори і, заплющивши стріхасті ямки, розчиняє заржавілі двері Із щасливим ляком дві перламутрово-смугляві руки обхоплюють стару зморшкувату шию — і давні-давні, ні на мить незабуті слова благосним дощем заливають стару порепану душу.
— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!
А дві величезні долоні з закарлюченими хисткими пальцями ніжно, виголодніло обмацують палаючі лиця, чорно-сині кучері, перламутрово-смугляві холоднуваті плечі, а старі, оброслі сивим волосом губи п'ють із чола, з очей, із чорно-синіх кучерів давнє, ніколи незабуте щастя.
— Туді... Дитинко... Моя Туді єдина!
— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?
— Ні, дитинко, не треба.
— Але чому!!
— Непотрібно, дитинко. Непотрібно Яких іще їм доказів треба? Навіщо? Щоб завалити камінюкою і його, і її під собою? О ні!
— Ти не будеш Гсти сонячного хліба, тату?!
— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але ніяких доказів не треба Нема чого більше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходім до мами.
І, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге відімкнутого щастя, цупко оплівшись руками. суне незграбна темна скеля з білою берізкою до другої білої постаті, що стоїть, замерши, під дверима.
І цього вечора Труда пізно-пізно вертається до комуни. Святочно горять усі лампи в покоях. Святом блищать очі боголюдей. Але очі Труди блищать так вогко, такі дитячі, такі блаженно тихі, що Макс одразу про все догадується. І тому, люто схопивши в оберемок Шпіндлера, він ураганом налітає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живіт. Ніжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи сміхом, кидається рятувати опівчлена з рук божевільного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цілує всіх.
**
Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технік: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жінкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та він, як стружка з-під мотора, вилетів би з усією родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та він би... Гей, друкарі, малярі, виносьтеся геть, помешкання потрібне для Макса Штора з молодою жінкою.
Милий технік — він не тільки сам виїхав, він із собою друкарів і малярів забрав, він на всій горі лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливці — вони собі потім зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Німеччини.
Люба мамуня! Якою тихою гордістю, яким блаженним заспокоєнням світиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. І який тато інший, інший! Грізні стріхи такі милі, такі лагідні, такі винуваті, що хочеться їх голубити, цілувати, жаліти. Він теж світиться весь— о чима, вусами, постарілою-постарілою шиєю. І як вони, обоє старенькі, прекрасно, як рідно приймали Макса. А колись же, тоді, як тікали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний інаракіст, який він тихесенький, лагіднесенький із ними, шарлатані. Ні, не шарлатан, він щирий, він — ніжний, він такий смішний і зворушливий із своєю зразковою тихістю!
От тільки з Гансом Штором не можна нічого вдіяти. Навіть тата не хоче слухати, на очі не пускає ні Макса, ні Труди, ні Руді. Електрика, вода, відновлення? Все — нічого не варте. Хто зруйнував Вічний Порядок, тому ніякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навіть принцеса й принц зрадять свою віру, хай перейдуть у табір богозневажників і руйнівників довічного ладу, він, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домі берегти крижалі старого вічного закону. І, коли б йому довелося іпомерти голодною смертю, він не опоганить уст своїх нечистим витвором гріха й злочинства.
Так відповідає Ганс Штор і ніякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зітхає, ніжно гладить Макса по голові, але навіть вона не сміє, хоч потішаючи, сказати, що колись старий примириться.
Ну, що ж. А проте він близький, свій, рідний і, розуміється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.
А от іще виїде знизу Еліза з своїм Георгом, і весь дім тоді буде населений тільки своїми, рідними, близькими, єдиними на весь усесвіт.
Але Елізу Труда бачгть дуже рідко, та й то здалеку, мимохідь. Еліза знов у сад тепер рідко виходить. Зовсім хора. Навіть обов'язків своїх у кухні не може виконувати. Але й не треба! У графині й пані Штор щастя вистачить на виконання обов'язків усіх бідненьких принцес на світі. Розуміється, Труді страшенно шкода Елізи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.
Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тільки вночі —

читати