Завантажити

руки, зовсім близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехілитись усім тілом.
— Ти... милий Чуєш ти?
Макс посміхасіься.Їй треба вже йти, гості будуть ображені. І з й йому треба.
— Ти... милий. І дурний. І любий. І прекрасний. Чого ж ти хочеш більше? Ну?
— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собі нудьгою від цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Ні ти, ні я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такі ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, із тим помиритись.
Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо від своїх слів, і вперше виникає справжнє переконання, що це — кінець. І те саме серце, що тільки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, підходить до канапи й сідає, щільно закривши розрізи сукні. Рукою поводить біля себе поруч.
— Сядь.
Макс помалу крутить головою. Не треба більше балачок, не треба зайвих, непотрібних дискусій. Він хоче піти від неї от із цим враженням її теплих пліч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не... не переконаної капіталістки.
— Сядь, я тебе прошу!
Макс ізнизує плечима й сідає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всім тілом.
Вона знову бере його руку. Добре, коли він хоче, вони розійдуться. Але це - непотрібне. Він усе одно вернеться до неї. О так, напевне! І хутко. Він із упертості обманює й себе, і інших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, і не розсудливо, бо підігріє його впертість. Але все одно. Він.—.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соціал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечній хоробі.
Макс помалу, але рішуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посміхнувшись, випускає.
Криза минула щасливо. Він може посміхатись, скільки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що він іпочав розуміти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднішня біская була іспитом, який він склав блискуче. А ще півроку тому він сказав би, що пролетаріатові наплювать на всі ці викрутаси випещених ледарів.
— І тепер скажу!
Розуміється, він скаже! А як же інакше? На першому місці амбіція А потім правда, логіка і... і щастя, як своє, так і... інших.
— При чому ж тут амбіція?
Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоіо жінка мала більше грошей, ніж він. О, тут усі прекрасні теорії про дружбу, товариство чоловіка й жінки повинні поштиво уступитись перед амбіцією мужчини.
Макс зітхає й проводить рукою по чолу. Так, розуміється, інакше вона й не може собі пояснити його поведінку.
Та в жертву цій злій, себелюбній богині приноситься навіть своя власна теорія. Так, так! Соціал-демократична партія зовсім не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєтків, щоб одрікались усіх радощів життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соціалістів, які мали свої фабрики, мали великі капітали. Це не заважало їм бути навіть проводирями партії. Та він сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вілли, авто, аероплани, який цінить і любить красу життя. Ні? Неправда?
Макс несподівано голосно сміється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Ні, це просто знаменито. В каплиці Афродіти Сузанна Фішер дає індульгенцію проводирям соціал-демократів.
— Хіба неправда? Ні?
— О, правда! Істинна правда!
Боже, які прекрасні дитячі зуби в цього великого, плечистого чоловіка! І який хлопчачий милий рот. І який він сам увесь із цим розпатланим чубом — хлопчинка, маленький хлопчинка з усіма своїми соціалізмами, впертістю, сміхом.
А коли правда, то, значить, тільки амбіція стоїть на перешкоді їхньому шлюбові? Ні? Треба ж бути логічним і правдивим. І не треба мучити себе і... других. Чого вона хоче від нього? Мати його всього. Більше нічого.
— Але це єдине неможливо, Сузанно.
Сузанна пильно дивиться на його стомлено відкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.
Це можливо. Йому тільки треба помиритися з фактом, що в неї більше грошей, ніж у нього. Та й годі. Тоді все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собі геть із Берліна. Вони могли б навіть змінити ім'я, коли б йому не хотілось, щоб знали, хто він. Вони зникли б на рік, два, п'ять, скільки йому хотілось би. Він гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним — можливо. Для нього вона може відмовитись од усіх людей. Але не від краси Бо життя — справжнє, реальне життя — є в красі, через красу і для краси. Поза красою нема нічого, то все — нереальне, несправжнє. Вічне тільки краса. Соціалізми, партії, справедливість, наука, газети, фабрики — все це часове, мінливе, і все тільки засоби для осягнення краси. І

читати