Завантажити

(Паперова публікація: Журнал «Київська Русь», 2009 р. N 9/10 «Рондо»)

1.

На роялі я грав в рояльній кімнаті – достатньо було пройти в кінець коридору і відчинити двері. Тут же, на спеціальному інкрустованому столику, лежала скрипка, на якій зрідка грав мій батько. Він вибирав час, коли мені не потрібно було вправлятися: і в цьому була деяка незручність. Вибирати час, коли я не грав на роялі. Бо якщо батькові захотілося раптом провести смичком по струнах – він не завжди міг би собі дозволити. Навіть якби всього лише він підійшов до дверей і зупинився, почувши звуки, що я видобував, - цього було би достатньо, aби відчути незручність. Безперечно. Гостре бажання батька пограти на скрипці наштовхнулося б на мою присутність в рояльній кімнаті. Легка прикрість (а, можливо, не легка?) доторкнулася б до його душі. Ах, йому так хотілося провести смичком по струнах – саме тепер, негайно, вже: саме для цього він швидким кроком підійшов до рояльної кімнати.

Можливо, батько відчув би (вперше?) чужого там, за дверима. Того, хто заповнив собою його простір.

Слава Богу, що мова могла йти лише про одиничний випадок, бо такі рідкі були у батька сплески потягу до скрипки, а я, в свою чергу, посвячував роялю лише кілька годин на тиждень. Слава Богу, що все це – суцільна теорія і припущення.

В своєму житті – я завжди знав, куди мені потрібно йти у випадку з’яви тієї чи іншої потреби. Займатися музикою я ходив у рояльну кімнату: там було все необхідне для цього і нічого зайвого. Нотний станок, полички для нотної бібліотеки в кутку, бюст Бетховена на роялі, портрети композиторів на стінах. До того ж – акустика (спеціальна обробка стін). Ваза з квітами на вікні. Я любив цю порожнечу. Тут поруч з Бетховеном неможливо було наткнутися на гребінець, вилку чи клей. Гребінець лежав в спеціальній шафці в ванній кімнаті, вилка – тільки в їдальні. Тюбик з клеєм знаходився в висувній шухляді мого канцелярського стола, в моєму кабінеті: поруч з гумками, кнопками, скріпками та іншими канцтоварами.

Точно так само мій живопис був невіддільний від художньої майстерні. Полотна, фарби, розбавники, гіпсові моделі, рамки для картин – все це був особливий світ. Він жодним чином не стикувався з нотами, вилками, гребінцями, скріпками. Хай я спускався в майстерню (вона знаходилася в теплому напівпідвалі) раз в тиждень, раз в місяць. Це не важливо. Важливо, що там все було однорідне, відповідало одній-єдиній потребі. Все чекало на мене. В якомусь екстазі я закінчував почату колись картину, знайшовши потрібне вирішення. А затим знову, на деякий час, забував про майстерню. Я ніколи не думав про те, „професіонал” я чи „любитель”: я просто малював. Мені це було потрібно. Інколи.

Таким чином, моє життя проходила „по кімнатах”: за столом я писав, думав, в рояльній – грав, в майстерній – малював. Їв я в їдальні, що на першому поверсі, мився і приводив себе до порядку в ванній кімнаті, спати йшов в спальню. В залі салону, біля каміну, я дивився телевізор, забавлявся більярдом в більярдній. Вже не кажу про такі самоочевидні речі, як туалет з голубим унітазом, столярна майстерня (я любив виточувати), гімнастична кімната (пружинний килим, стінка з турніком, гантелі, штанга і тому подібний спортивний інвентар). І я якось особливо на задумувався, хто ж я такий, що має все це: граф? князь? син мільйонера? Хто я? Чи я не сплю? Ні, це було просто моє життя. Моє повітря. Це був я – який знав себе різного в різних кімнатах.

Точнісінько так само знали себе мої батьки, моя жінка і мої діти. У дітей була дитяча кімната, у жінки – своя вбиральня з трюмо і косметикою. Ми знали себе.

Навіть гості не могли вмішатися в чіткий порядок нашого духу, розладити цей порядок, цю чистоту, цю дзеркальну ясність (о, як завжди блистіла підлога в нашому будинку). Для гостей були відведені окремі кімнати (часто вони ночували у нас). Пообідавши разом з гостями – я без проблем чимчикував в одну із своїх кімнат (якщо не йшов в місто по справах). І я зовсім не відчував тоді, що в будинку є якісь гості. Вони не відбирали мене у себе: залишаючись всього лише гостями.

2.

Те, про що я хочу розповісти, сталося досить несподівано, а основне – незрозумілим чином. Коли, одного разу вранці, я відправився в рояльну кімнату, відчувши, що мене тягне до роялю (так захотілося пройтися по білосніжних холодних клавішах!) – я не знайшов дверей в кінці коридору. Дверей, що вели в рояльну кімнату. Я був людиною, яка вірить в реальність остільки-оскільки: як кажуть, „не на всі сто”. Хоча мені не відмовиш у тверезому мисленні. І все ж реакції на незрозумілі зміни дійсності у мене сповільнені. Вони далекі від істеричності. Перша реакція на подібні речі у мене завжди чомусь – сприйняття незрозумілого як дива. Тобто як події, хоча мені і незрозумілої, але яка має якийсь смисл. Бо, чесне слово, не буде ж ціла кімната в будинку зникати без смислу.

Так я думав, стоячи обличчям до тієї ділянки стіни; було таке відчуття, що, можливо, все

читати