Завантажити

чистого­пречистого неба. Не вивідав я схрону в березі, тільки натикнувся був на вимиту ковбаню, надто глибоку й гулку, віяло звідти чорною порожнечею. Не наважився я пірнати в той шурф, бурхливий чорторий. Острах узяв, завернув геть.
Коли настала ніч, я загасив світло в горниці, вийшов на поріг. З річки війнула свіжа прохолодь, обгала ніжністю. Спроквола хлюпоче хвиля; місяць зачепився за крону вільхи, нехіть осяває мого прихистка, срібне плесо й той бік річки. Там, на гірській дорозі, нікого не видко, лише якісь тіні злегка мерехтять. Я причаївся за причілком млина, визираю з­за лотока – чекаю, коли в зарості покажеться лик Берегині. Кортить уздріти її цілком, упиватися жіночими принадами. Вже ж надто красна тая пані, є через кого втратити глузд, блудити поночі журливим мотилем. Я й незчувся, як біля тої колоди випірнула з води Берегиня, вмостилася на звичне для неї сідало. Знову одна половина її тіла вкрита серпанком, занурена в темні води, друга лащить мої очі. Махає до мене рукою:
– Ходіть сюди... Що ж ви там криєтеся...
– Чомусь не спиться, – виходжу з криївки. – Тужно одному в чотирьох стінах.
– А що ж ви хотіли... Сам собі обрали таке життя. Бути відлюдником не кожному до снаги. Треба спершу народитися ним...
– Я тут збирався вернути собі молодість: сісти і написати давно задуманий твір.
Сміється:
– Чи не я стала на заваді?
– Так... Памороки забили мені. Тепер я неможний зібратися з думками, викласти їх на папері.
– Дорікаєте? – насторожилася.
Я підійшов ближче до неї, став на коліно:
– Ви – чародійниця. Справді, багато світу об’їздив, а такої, як ви, ще не стрічав.
– Підведіться, – знітилася. – Моя врода нехай не бентежить емоції ваші. Я прохолодно сприймаю людське чуття. Тим переймаються тільки жадливі самки. Вам, як на мене, слід стримувати себе в бажаннях, якщо хочете здійснити задумане. Беріть од мене недоступне іншим, але, крий Боже, не позіхайте на мої чесноти. Шматком сала можна поласувати й у корчмі.
Навпочіпки сиджу проти неї:
– Мені потрібна жінка, як і кожному чоловікові. Комусь потрібно віддавати свій пал. Я ж іще чуюся при силі.
– Здається, вас у селі задирали каланником. Отож... Пам’ятайте, що будьде треба берегти себе задля мети. Ох, і нащо я розійшлася... Мені вистачає доста своїх справ. А я все про вас, та про вас...
– Любо слухати щиру жінку. Мені не таланило на таких. Усі, як не своя жона, так інші – брехливі язики. Не віриться, що недалеко від села, під боком, є віддавна чиста на слово жінка.
– Чулий ви... Надто вразливий. Боюся, заплутаєтеся в сентиментальності. Не перебільшуйте в словах про мене, і не применшуйте інших. Я, до речі, лише на подобу тотожна жіноцтву, а так я – причуда, загадкова для людей істота.
– Тоді, чому ж остерігаєтеся мене як чоловіка?
Весело плеснула в долоні:
– Голодній кумі одне на умі, – посунулася, звільнила й для мене місце. – Кортить вам опліч мене сидіти – сідайте. Та руки держіть коло себе, не розпускайте, – її кучері враз подовшали, густо вкрили жіночі принади, спали на воду. – Зараз полегшало? – прискіпливо глянула в очі.
Сидимо пліч­о­пліч, але в різні боки.
– Тепліше коло вас, – здержано тру на колінах долоні. – Може, я роззуюся, занурю, як і ви, ноги у воду?
– Прошу, скидайте свої топанки, розвертайтеся... – бере на кпи. – Тільки не простудіться.
У річці вода за день нагрілася, віддає свіжістю. Я засукав звище колін холоші, занурив ноги у літепло. Зараз, справді, мені відлягло від душі, поліпшився настрій:
– Я знав, що ви добра. Тепер маю щастя, – витьохкую солов’єм. – Вибачте мені... Я занедужав вами.
– О, перестаньте, – прибрала розвіяні кучері з мого плеча. – Я дозволила вам і так забагато. Ліпше поведімо мову про задум вашого твору. Цікаво, а про що ітиметься?..
Мізинчиком я мимоволі ковзнувся її п’яти, ледве стримався:
– Хочу вам сказати, – тішуся від того доторку. – Я думав, що ви русалка. А ви...
– Вже встигли й полоскотати мене, – наче відвернулася. – Сяк ми не домовлялися. Бачите, вам замало того, що дозволила сісти поруч.
– Несамохіть вийшло... Ненароком...
Вона взяла мою руку у свої долоні, розглядає:
– Тут усе написано: хто ви і чи довго нам бути разом.
Я гостро подивився в її вічі:
– То – кажіть...
– Іншим разом, – хутко відсторонила мою руку, пірнула в темне плесо. – Чуєте, в селі когут піє! – помалу віддаляється до свого схрону. – Я також занедужала...
Щойно почуте наскрізь прошило мене, наче обдало окропом. Але не встиг я свій вияв передати коханій. Уже хруснула гілка за нею. Щезла в бурхливому шурфу. Від села долинає: півні навперебій голосять „кукуріку”. Невесело мені, хоч і зоряє на сході, займається світанок. Неохота вертатися знову до цвіркунів і мишей, скрипіти розхитаним ліжком од безсоння. Іду босий через кладку на биту дорогу, може, знайду розраду там, в миготливих тіней. Ачей чимось поможуть. І чую в кущах при дорозі невдоволений голос:
– Стерво... Забабрав мене своїм

читати