Завантажити

написане... Якось розповідала мені одна вдова про смерть свого чоловіка: довго він хворів, тяжко, ніяк не міг одійти в інший світ, а вона біля його вдень і вночі сиділа, годувала з ложечки, чекала з острахом на ту мить, як він згасне на смертнім одрі. Ввечері він подав хрипло голос, а вона зойкнула з переляку. Душа його не покинула, ще кілька тижнів він пролежав. „Я зрозуміла, – казала мені, – що спудила була душу”. Смерть, як і пологи, – се урочистість! Тільки б відбувалися вони без мук... Ось і підійшов я до заключення. Пора ставити крапку.
Піввіку тому в моєму селі заснували заповідник. Спочатку то був заказник, а тепер надали йому гучної назви „біосферний заповідник”. Славиться він буковими пралісами та вапняковими печерами. Одне слово, тут є на що подивитися, оцінити з нинішнього давнє минуле, як формувався рельєф після зледеніння й що тепер маємо.
Взагаліто, про заповідник можна говорити багато. Я виріс у сьому дикому царстві та змалку знаю його принади. Розміщений він у протилежному кінці села, на верхогір’ї, дев’ятсот метрів над рівнем моря. Там закінчується й бере початок дорога, з берега гирла ріки: стікаються тут в одне русло два потоки; а на тому боці тільки вузький пішник губиться в нетрях, звивається поміж крислатими буками, веде на полонину. Стежок таких тут багато, протоптаних як людиною, так і звіром. Що цікаво, що вони часто сходяться й мають один напрям... Рідко коли вигулькне перед вами сполоханий звір, а водиться тут в основному великий. Дрібнота нипає поблизу села. Ще, чим приваблює заповідник: на його землях в мальовничій долині є урочище П?ляна. Сама назва говорить за себе. Розлога галявина в пониззі річки тішить око, обрамлена пралісом і схилами гір. Як намальована... Тільки милуйся нею. Влітку тут людно під час сінокосу, заїжджають охочі сюди розважитися до мінерального джерела „буркут”, невеличкої криниці на узліссі. Ржава вода має кваснуватий присмак, з приємністю п’ється в добру погоду. Поблизу на пагорку приплюснутий дерном мур. Я ще пам’ятаю на сьому місці хату, звали її майоровою. Жив у ній чеський леґіонер, поборник ідей Масарика. Після прилучення Закарпаття до Чехо­Словаччини, пражанин, затятий мисливець і холостяк, махнув був рукою на столицю й свої пільги переможця, звів та оселився в хаті на Поляні. Вчорашнього комбатанта тут провідували міністри республіки, вражалися волі товариша, що він живе „край світу”, і пропонували йому високі посади в Празі, на що він сміявся:
– Я здобув незалежність Чехії, і сього з мене доста.
Кажуть, він купляв старих коней і годував ними ведмедів. У діжці з ропою тримав сиру дичину, пригощав нею усіх... Мав прислугу: вдову з сином, її дотепер згадують як Маріку Майорову. Після мадярської окупації краю він повернувся на свою батьківщину, подейкують, що був навіть амбасадором в Індії. Запам’яталося мені в його хаті: коминок і кручені сходи на шток23. Усе те з приходом „руських” тутешняки розтягли, лишився тільки порослий мур і добра згадка про майора.
Заповідник не раз рятував дезертирів, утікачів з божевільні, тут переховувалися правопорушники та злодії, а ще – бережуться закопані скарби опришків і ендоценоз. У диких нетрях виробилися свої закони: химер і звірів, духів і рослин. Можете в сьому переконатися, якщо непричком на Купала застане вас ніч у хащі. Але не розпалюйте вогонь. Усе мною намовлене піде нанівець. І, головне, ви повинні опинитися в заповіднику зовсім випадково. Будь­яка задумана спроба нічого не дасть.
Остання повінь в краї забрала в заповіднику лісову сторожку та частину ґрунту в урочищі Середній Салаш. Тепер я часто згадую той збитий наспіх і покритий дранкою будиночок. Стояв собі скромно, а лопушиння високе під його стріху сягало, на березі річки. Поле, морґів чотири землі, розкинулося посеред лісу, подекуди мокристе, грузьке, там полюбляють олені викачуватися; подекуди воно заросле жовтогарячим пишним цвітом, що й назви не знаю, бо ні корова, ні олень його не їсть, а раз не їсть – то ніхто ним не цікавиться, крім науковців, мо’ і вони про нього не чули. Завдає той цвіт тільки шкоди під час косовиці, і щороку займає більше місця. Лука не вся, звичайно, драглиста і поросла ґозом, переважає тверджа, нівроку в травах, було б що косити, лише сіно звідси не дуже їсть корова, бо зацупке для неї, полонинське. Зайшов я в ґаздівство, а вас цікавить інше: що ж то на Купала можна побачити в заповіднику... Казка не казка, а річ ясна приключилася була зі мною. Зібрався я за день до Івана в Середній Салаш узнати, що то за трава сього літа вигнала та чи буде що косити, і скільки брати косарів та гребіль через тиждень­другий, якщо вибереться на годину, і не дощитиме. Тоді якраз ішла мрячка, роботи такої вдома не було. Натягнув я кобеняк, взув мокряки, і подався в заповідник до свого сінокосу.
В лісі мжичка не дошкуляє. Заступають густі крони. Але негода навіває нудьгу. Поволі ідеш, не звертаєш ні на що увагу. Тільки дивишся під ноги, заглиблений у себе. Хоч там і сям є на що подивитися іншим разом. Особливо:

читати