Завантажити

старцю, прощавай, і не воскрешай більше з мертвих, уже всі наситилися Тобою – проскурками й каберне; докторів богослов’я тьматьмуща захистило на Тобі дисертацій, а армія богомазів уже стоїть визнана в музеях на чільному місці, що ще, – канючать милостиню біля церкви „заради Христа”. (Перелічене на руку держави).
Господи, тут Ти дав маху, що тривалий час моя країна не мала держави. Що б там мені не казали, а за се – я вдячний Тобі. Тепер я маю необмежені можливості для карколомних маневрів, ніхто й не квакне, бо не знає що. Та й справді, не мають що сказати обтяжені бездержавним минулим. Одні з них нині кинулися наздоганяти сутінь Європи, другі затято сидять по своїх мазанках і звідти строчать нудними писульками на всіх і вся, хоч самі ніколи не дивляться на себе в дзеркало, які вони нікудишні вояки, а треті – то особливі, на них слід зупинитися. Бо вони нікуди не біжать, з раю та в пекло, не стріляють холостими набоями та не вдають з себе солоних огірків, що ще пам’ятають рідні городи, бо вони – то особлива глина, що придатна для думки мистця. На жаль, Господи, Ти вже слабкий і немічний, аби зміг вдихнути в ту глину життя й розворушити мертве, тож доведеться мені повпадати біля тої сириці, і вибрати потрібне для роботи. Знаєш­бо, уран і золото визбирують по крихтах у товщі руди.
Повір, накипіло в мені, мушу виговоритися, а не бити поклони. То – пусте. Щира розмова прийнятніша Тобі. Правду хоч не кожен любить, а мусить знати про себе більше, ніж сам. Я й кажу: будьмо однакові з Тобою не тільки за подобою, а й помислами. На рівній нозі. Чую, зашкребло Тебе! По живому надрізав. А Ти не любиш чужого слова в своєму вусі тримати. Тепер знатимеш, як було мені, милостивому. Поки не взявся за розум. Чманів од Твоїх понукувань: так роби, сяк чини. За що не брався, а все давалося тяжко, бо заважке було для мене. Так велів Ти, а я сумлінно виконував Ягвену волю, приправлену про людське око Христовими, а точніше Павловими „прянощами”. Розкрий нарешті світові правду про рабина Савула, що прибрав собі псевдо Павло. Він, по суті, і запровадив ідею християнства, заклав основу політичної релігії. Після чого – я не шпинатиму Тебе гострими запитаннями. Стачає мені іншого. Ще, що цікавить мене: синедріон і екзиларх – влада і вождь світової жидви. Власне вони породили Тебе іншим на муки, вигадали та запровадили один для всіх кістяк державного устрою, задля пригноблення своїх своїми ж. Я зараз не буду копирсатися, принаймні, в „Літописі руському”, переконувати Тебе в протилежному, достатньо тільки уважно прочитати згадану пам’ятку, там хоч і багато накручено, але пробивається правда на світ. Ізраїль як держава тільки ширма для Тебе, Господи. Ти насправді затаєний в іншому місці, скажімо, на півдні Африки, або в Південній Америці. Ти чаїшся там, де ніхто й не здогадується, після тих провалів сефардів в Еспанії й Польщі, через що кочові екзиларх і синедріон гейби перестали існувати, а натомість ашкеназі виплили на поверхню... Затяг, можливо, я задовгу молитву до Тебе, але перш ніж будувати хату на старому місці, потрібно розібрати бухню25, і скласти непотріб в одну купу, та повпадати як слід коло тої марудної справи. Принаймні мені доводилося розбирати старі бухні в селі, знаю, що то за труд. Отакето, Господи!.. Ліпше не мати держави, чим служити Тобі. Будь­яка держава геть впливає на світогляд своїх громадян, я ж бо сформував себе сам. Ось і вся різниця між нами. Ти ніщо проти мене. Хвалити Дажьбога, я виріс у світлій хаті, при достатку, і не знав змалку нужди, аби тепер нести чийсь хрест. А несуть, безліч їх є. Через що й співають Тобі осанни, начебто мають за що. Прикро... Сумно... Нічого не поробиш. Я спершу обурювався з того, та помалу змирився, здав собі справу, що тоді дери луб’я, як дереться. Влітку лише покійників везуть на санях на цвинтар, а ще лиш провесінь надворі. Ранувато дурним порозуміти, нехай блукають потемками, вдають із себе зрячих. А бувають і пройдисвіти, знаю кількох. Аби не робити, то йдуть у попи, нипають біля них. І мені натякали: „Ходи в семінарію, вивчишся на священика, і дадуть тобі потім парафію. Що ще тобі треба...” І справді, дурне діло не хитре. Раз, два – і в дамках. Якось у Києві, до слова, я прогулювався в неділю на Подолі, ходив замурзаними вулицями старі квартали розгадати, коли – на розі Хоревої й ПритиськоМикільської вулиць церковка барокова стоїть, непоказна, в затишному куточку. Зайду, думаю, до „Миколи Притиска” всередину, гляну, де ж то спіймав, притис на гарячому злодія святий Микола, хоч насправді назва храму пов’язана з його розташуванням, бо неподалік „притики”, себто понинішньому причал на Дніпрі. Сонечко якраз сідає, долинає вечірня з розчинених дверей. Увійшов, і став я, як укопаний – Андрій Вака походжає в ризах павичем: „Господи, помилуй” раз по раз проказує, очі блаженно залуплює до церковного „неба”, аж потім глипнув на мене, наче не впізнав, а я ж то впізнав ледацюгу, шоферив колись з нами по заробітках, усе нарікав на долю, та ухилявся від тяжкої роботи, і вчащав

читати