Завантажити

Повість
І
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть іпопрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався натри дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже .не .було нa світі),сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відобрали. Білий-білий та сухонький, – лиш очі світя.
– Братику, – кажу, – а вам мене не жалко?
Він мені на це нічого не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зов’ялому тому личку.
ІІ
Служу рік, служу друий: ніі смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить: тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану, бувало; на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тогді мені неначе та недуга розсунеться – і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся.
А у касарні – от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі – от як то я: все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз, бувало, й кажуть:
– Це, – кажуть, – чоловік кам'яний; би так не зміг жити на світі
– А що ж, – кажу, – не всі однакі. – Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло руштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня
— А нема тут, — каже,— Шовканюка Йвана?
Мене неначе би серпом — чирк!
— Я осьде! — кажу.
— Завтра до рапорту: тобі лист прийшов.
—Нічо,— кажу.
А камраття так зараз і в жарти:
—Еге,— кажуть,— з грішми! Шовканюк  завтра платить.
«Добре вам жартувати,— думаю я собі ,— да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще до того й боля обходити», — а мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає: сохне та кровйов ув одно дише.
ІІІ
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
—  Як зовешся!? — гримнув.
— Так і так,— кажу.
— На! —кликнув та й шпурив мені лист у лице. Навіть і не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
—Чому ні, — каже, — прочитаю.
Та і став читати. А я слухаю.
— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
— Далі, — прошу, — далі...
«Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий: ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш — приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли в найми, а Василька взяли в двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити — за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя — коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене, твого рідного брата Онуфрія».
IV
На другий день пишуся знов до рапорту.
— Со chcesz? — крикнув капітан, а очі ходя в него, знай у тої гадини пожаристої.
— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице, — кров тільки почуріла по білому кабатові.
— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини! До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт — мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.
— Нічо, — кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
V
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий — капітан звелів прийти усім словакам, що сорок осьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?
— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків.
— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
— Шкода мені вас, — жалує капітан, — ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з оден в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послу жити? У мої компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь: наш капітан — та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала,
— А це, — каже, — як?
— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще

читати