Завантажити

несподівано і незвично нахабно. Мій давній товариш цього разу не потривожив мене якими-небудь дрібничками з давніх спогадів про спільні пригоди чи навспак добиванням мене своїми відчитуваннями, а обірвав рвучко мій сон чітко висловленою тривогою щодо власної безпеки, бо хтось із наших давніх підлеглих наміряється на днях потурбувати не тільки спокій прадавніх царів, а стривожити навіть його – Довбню. Дивився він на мене у зажурі, пояснюючи водночас одними очима, що він уже далеко не той самий нахаба і скарбошукач, не той зухвалець, який з погано прихованими смішками вислухав застереження Вчителя і одразу все повідкидав на забавки степовим вітрам. Він тепер є одним з багатьох охоронців святилища, які там стоять уже майже Вічність, справді цілу Вічність, якщо вимірювати час лише кількома десятками людських поколінь. Є серед тої невидимої ґвардії, серед того добірного війська й такі неофіти як він, і такі, що пам’ятають перше поховання можновладця поруч зі священним каменем, на якому й досі палахкотять глибоко врізані гострокутні літери з трохи відомих і теперішньому людству настанов самого Творця. Дехто з них подейкував, що весь текст був колись вирізаний справді Божою рукою, але то таки лише блідий відгомін найпершої леґенди з епохи початку часів, але ніхто того нині не зможе довести чи відкинути, бо ніхто із нині сущих не може пам’ятати початку народження Вічности...
По що приходив до мене спогад про Довбню? Нехай то і не мій спогад, не моя хвора маячня, а справді якимось дивом хтось невідомий скинув до мого пошкодженого мозку непотрібну мені байку про нових шукачів прадавнього скарбу. А обрав той посланець з прірви подобу Довбні, аби дужче зачепити мою розумову неміч, аби я побіг зі свого теперішнього тихого прихистку, навіть полетів стрімголов наосліп до того степового вибалку, звідки колись мені вдалося втекти майже неушкодженим. Так мені здавалося лише попервах. Нехай не ламав кісток і не рвав м’язів, але надто скалічив нервову систему, що й досі не загоїлася страшна рана. По що мені туди вертати сьогодні? Попередити когось про небезпеку, застрахати незнайомих мені відчайдухів бабусиними казковими байками? Якщо вони вже там і збираються заглянути до тої прірви, то не зможуть їх зупинити розпачливі заклинання передчасно постарілого, рахманного і причинного навіть на вигляд дивака, схожого більше на опудала, який своїм виглядом не дозволить їм упізнати в ньому колишнього спецаґента-диверсанта із секретного підрозділу особливих загонів...
Тьху! Ще трохи і поїде шкереберть моя стріха – моя сива голівонька. Хоч самому викликати лікарів з їхніми заспокійливими заштриками!...
Хоч би Сірий нагодився провідати, я вже не маю сил ізнову почати пити по-чорному на самоті посеред ночі! Але і без чарки сам-на-сам теж не можу приборкати ані живих спогадів, ані хворої уяви, ані розпачливих думок щодо колишніх походеньок по скарби...

9.
Ранок був таким, яким і має бути передпочаток дня у степовій безмежності за того, не досить визначеного природою й людьми, щедрого часу поміж літом і осінню – гарний до самозабуття. Але ні величезне червоне сонце, яке зависло покищо низенько над самим обрієм, не доторкуючись до вузеньких червоних смужок не хмар над собою, і не хмар, а так, лише натяків на них; ні жагуча роса на траві з її не висохлим іще мерехтінням; ні сріблясте павутиння між колючкуватим гіллям кущів терну, яке ледь погойдувалося під тихим зітханням непомітного вітерцю – ніщо не могло змусити членів пошукової групи звернути увагу на цю розкіш поруч зі своїм табором і далі за ним. Яка там до бісового дідька степова краса, навіть поруч і довкола, коли всім нестерпно забаглося кинутися стрімголов на пошуки входу до невідомого підземного скарбу навіть без сніданку!
Всі метушилися, викладаючи з багажників привезений реманент, аби почати копати й розкопувати (не своє шукати) замість того, аби розпалити манґала і розігріти на вугіллі щось з привезених наїдків. Навіть не йшлося про каву, без якої Малий-Бруно не уявляв собі нормального сніданку і в польових умовах. Щоправда, був серед гурту один, якому кортіло щось перехопити – то Рудий скоса споглядав раз-у-раз на картонну коробку, з усіх боків якої заклично пломеніла рекляма відомої вітчизняної броварні. Вона щирістю своїх намірів могла пройняти і байдужого – не схочеш, а візьмеш і ковтнеш! А Рудому до того ще дуже хотілося і без реклямних закликів. Намагався задивлятися Рудий на ті досить нахабні заклики непомітно для свого боса, він із явним зусиллям стримував себе не підходити до провокаторки коробки ближче, аби не потяглися жадібно до того пива його тремтячі руки, вочевидь, ще пам’ятав вчорашню погрозу Ґедзя (урою, падлюко!), коли схотів одкоркувати за вечерею ще одну пляшку горілки. Рудий тоді зобидився не на жарт, бо ніяк не чекав подібної брутальности від боса, натомість Малий вислухав з увагою несподівано різку заяву Ґедзя. І було вже не так важливим для Малого, щиро повірив чи ні Ґедзь у його вчорашні одкровення щодо таємниць давнього

читати