Re: цензії

Насамперед, попри характерну для типових страшилок назву, «Місто Павука» жодним боком не належить до так званої «масової літератури», «чтива», якщо завгодно – «фікшну». В ній дуже мало дій і катастрофічно не вистачає подій. Але в цьому, як не парадоксально, її цінність – в наш час дуже мало пишеться самодостатніх текстів, орієнтованих, попри викличну самодостатність, на певне коло читачів. Адже є серед книголюбів затяті фанатики альтернативної історії, літературних містифікацій та книжок, що не закликають до пошуку сенсу життя. Не закликають, бо описують його, цей самий сенс. Коли хочете, дають авторське уявлення про те, яким повинен бути Філософський камінь або Священний Грааль. І які істини відкриються тому, хто, подібно до героїв фільму «Сталкер», вирушає, подолавши власні комплекси, в Зону, аби знайти відповідь на важливі для себе питання.

Вас цікавить найближче майбутнє і які саме Білокурі Бестії прийдуть найближчим часом? Ось вони: «Це мужі зі сталевими м’язами, оливково-білою шкірою і з чуттєво-логічним скелястим розумом. Їх не бере жодна зброя. Ім’я їм усім Микола Джеря. Вони єдині, за сотні тисяч років смердючої і руйнівної історії людства зрубують велетенського всепожираючого поліпа з тіла людства, ймення котрому – Святий Кінець. Разом з жалюгідними рештками Кінця вичерпується кривава історія Міста Павука. Починається нова ера». І якщо ви пройдете перший рівень цінності даного тексту, то вам відкриється другий: автор пропонує не більше, ні менше свій, персональний варіант Святого Письма. Таке собі Євангеліє пострадянського міста-мільйонера. Бо проза Андрія Коваленка насамперед урбаністична.

І це – третій, на мою думку – основний рівень цінності пропонованої збірки. Не так часто в літературу приходять корінні городяни, в хорошому розумінні цього слова – міщани, не обтяжені комплексом підкорювача великого міста, але й не маючого нічого проти, аби хтось його рідне місто підкорював. Корінний киянин, що виріс у самому київському серці, Андрій Коваленко розповідає сюрреалістичну історію людини, якій нема до чого прагнути, нема чого підкорювати. Вона народилася на вершині, до якої нині здебільшого марно пнуться сучасні альпіністи в прасованих білих сорочках, до чиїх трусів мама пришила кишеньку для грошової заначки. А оскільки герой Коваленка народився на вершині, йому, наче тому льотчикові, згори все видно, ти так і знай.

Роман «Місто Павука» та додані до нього повісті «Блазень Боса» і «Табу» є, по суті, складовими частинами одного великого тексту, який не має початку і кінця. Це – літературні сюрові варіації на тему того, як виглядає велике місто зсередини. Це – дбайливий опис його нутрощів, де поєднані в довільному порядку всі світові релігії, від християнства до буддизму плюс язичництво, але при цьому мегаполіс лишається навіть не агностичним чи атеїстичним – просто безбожним. Бо саме в безбожному світі люди замість паспортних даних та імен, даних при хрещенні, користуються зручними короткими «погрємухами» - Джон, Снейг, Фінн, Лібелла тощо. І лише в безбожному світі можливі появи чогось на кшталт частково збереженого реконструктором Трактату Павука: відверто агресивного послання в двадцять перше та всі наступні століття.

Нарешті, ще один нюанс: ви тримаєте в руках першу книжку автора, який дванадцять років тому вже почав її писати. Правда, тоді він називав це віршами, зразками модерної поезії 90-х років минулого століття, і презентував у антології «Молоде вино» - одного зі стартових майданчиків того, що нині називається «українською літературою після 1991 року». Тоді з Андрієм Коваленком навіть намагалися полемізувати – надто вже дратували декого його «ліричні» герої та апокаліптичні посилання. До цієї книги перейшли не герої вигаданої (а може – не вигаданої?) письменником недобитої кав’ярні – до неї перейшли настрої.

Минуло дванадцять років. Ані Андрій Коваленко, ані жоден із українських митців світ не змінив. Він мінявся сам, і ці зміни підсвідомо нам не подобалися. Коваленко цю підсвідомість фіксував. І це в нього вийшло.

Пристебніться. Ласкаво просимо до Міста Павука!