Виняткова звістка

Книжкову серію «25 улюблених віршів» започаткували (2015) у львівському видавництві «Каменяр».  Як на мене ― завдання для поета чи поетеси, погодьтесь, не з легких. Кожний новоявлений (прозовий чи поетичний) твір, то виняткова звістка в особистісному просторі автора на рівні душі і серця. 

Відома українська письменниця зі Львова Надія Бойко легко впоралася з цим завданням, бо її поетичне перо найсокровенніші рядки тримає на вістрі не лише пам’яті, а й Часу. Неспроста пишу крайнє слово попереднього речення з великої букви, оскільки  категорія Часу у людському розумінні має багато іпостасей, серед яких найголовніша ― духовна.  І саме про цей аспект у заголовній поезії Надії Бойко, яка так і називається «Допоки час є». З неї й починається згадана збірка. Чому саме з неї? Усвідомлення надважливості цього вірша торкнеться мого розуміння згодом, коли перегорну останню сторінку… і з’явиться непоборне бажання знову зазирнути на першу. Може тому той перший вірш й не датований числом? Він поза часом. Він як та міцна уявна енергетична парасолька, яка прихистила в негоду решту… віршів. Чому так, а не інакше? Втім, про це ― згодом. 

Ця невелика за форматом збірка велична і глибока за своїм змістом, бо увібрала в себе різноликі емоції ментального людського стану крайніх у часі жаских років. І мимоволі спадає на думку вірш Олександра Олеся «З журбою радість обнялась»… Журба і радість, чуйність і байдужість, безпека і загроза, повага і погорда, безпорадність і цілеспрямованість, щастя і страждання, чесність і підлість, уважність і грубість, обурення і захоплення… Хіба не так?  Всього не перелічити.  Але ці емоції та почуття повсякчас присутні у нашому житті. Тим паче, коли йдеться про поезію. Бо вона ― це прояв найвищих людських почуттів на різні події і явища матеріального і нематеріального світів. 

Одне лиш слово, а який посил!

У поезії «Мій вишИваний краю» (18.05. 2022) авторка на особливому піднесенні, з бентегою у душі  звертається до рідного краю, який опинився під навалою ворога.  (На початку повномасштабного вторгнення День вишиванки припав на 18 травня). Вона Словом вболіває за долю рідного краю, який зумів у попередні непрості часи, всупереч всьому, зберегти свої добрі традиції і звичаї. Одне лиш слово «вишиваний» ― а який інформаційний посил у ньому криється! Бо насправді ж мова не тільки про вишиття, а й про українську пісню (коли вишивали ―  співали), про символізм, який буквально «прошитий» на генному рівні всього українства ― калина, рута, весняний розмай як духовне відродження  («А ми тую червону калину підіймемо…») . Зрештою, авторка пише в реальному часі: «Вишивається нині  вже вогнем, попелищами. / За твоїми плечима ― Маріуполь обвуглений. / На тобі ― сорочина, / Помережана кулями». 

Її сучасна «Мадонна  плаче ―  / Дитя не спить»… Це зібраний образ жінок-матерів  ― українок,  які, рятуючи життя своїх дітей, подались за кордон, і вже там,  заколисуючи їх до сну, співають: «Ой люлі, люлі, / Мале дитя, Рятуй від кулі / Своє життя…».  І «Котяться ще і ще / Сльози рясним дощем» («Осінні сльози»).  Перегукується тема болю у поезіях «На чужині» та «Гул сирени»: «Московський смерч, що сіє смерть / Ввірвався серед ночі. / Лишали все: і те, і се, / Тікали світ за очі».  Авторка влучно вживає фразеологізм «світ за очі», і цим тільки підсилює емоцію відчаю, що у даному випадку означає дорогу в нікуди, відчайдушний крок у холодну невідомість. «Гради», «смерчі» і «зеніти»… / По світах ― вкраїнські діти».

Розчулити серце читальника

А от в осерді книжки несподівано постає ніжна лірика  ― як та квітка лотос, що народжується вдосвіта і дарує довколишньому світові чарівливу білизну,  лагідно зцілює того, хто «купає» в ньому свої очі (читаючи – авт.) І навіть розміщення лірики у певній послідовності (від весни до ― осені), навіює думку, що у цьому поступі криється певний таємничий задум ― розчулити серце читальника.  Принаймні, зі мною все так і сталося: «Світанок», «Ранок», «Сінокіс», «Клечальна неділя», «Літо недалеко», «Пахне солодко медами», «Літній вечір», «Липневий день», «Злетіло літо», «Осіння пора»  тощо.  Гул сирени змінюється іншими звуками, тими, що несуть у собі радість буття, немов ключ камертон ― налаштовують і утверджують людське серце на добрий сонячний лад. Бо воно, сонце, насправді живе в середині кожного з нас, тільки не всі про це пам’ятають. Це той момент, коли хочеться «Втекти б у промінь» (за Світланою Дзудзило-Трухановою) від постійного пережиття. І Небо тобі дає таку можливість… Бо до рук потрапляє «Серце, повне надії» і ти ментально рятуєшся.

Якщо уважно вчитуватись в кожний рядок, строфу… стаємо свідками народження ще незвіданої диво-музики, яку не можна почути, але можна…відчути на «дотик» усіма атомами душі, на найтоншому енергетичному рівні. Тож прислухайтесь і переконайтесь самі: акапельно, як по нотах, заспівали солов’ї;  ранок вихлюпнув росу; а вже розбурхує світанок десь солов’їна нота «соль»; заклекотав протяжно бусол; пройдисвіт-вітер стрепенувся; щебет пташок гай розбудив; і шум, і гам ― гуде-дзижчить косарка; в бурхливій теплій повені; над землею клекіт; голубка й голуб про своє воркують, зустрічає жайвір сонце у полях; і комусь пророчать довгий вік зозулі, солов’їна пісня ллється, не стиха; лине пісня понад ставом; липневий день, як завше, стоголосий; ще у фаворі ― птаство гомінке; ще зарядила горлиця «пугу»; співаю дню погожому осанну; там ллється блюз дзвінкоголосий; звучав мій вірш, її лунала пісня; сумного листу музика жива; пізня осінь танцювала вальс…

Зізнання у любові… допоки є час

Ну, а музика львівського дощу ― то окрема історія. Її чуємо ― читаємо у наступних поезіях ―  «Львівський дощ», «У Львові ― дощ», «Осінь львівська», «Осінній триптих». Власне, ними й відкривається невеличкий  розділ «Бонус вдячності», де поетеса щиро зізнається у своїй одвічній любові рідному місту, рідній мові, отчому краю, рідній мамі. До слова, щем у грудях викликають рядки з поеми «Берегиня роду» (уривок з поеми «Маруся»), де виокремленим, піднесеним на найвищі регістри небесного розвою звучать ось ці рядки: «Твоя любов до рідного стократ / Тобі вернеться вдячністю нащадків. / О славна жінко, ти ― творець добра, / А це і є найкращим в світі спадком!» 

На завершальних сторінках збірки ― строфи-мініатюри філософського звучання, які авторка подає під назвою «Чітке, коротке, лаконічне». Їх можна перечитувати щодня і навмання, і вони будуть як підказка, як думка для нового дня, як дороговказ у прийнятті важливих рішень. Спробуймо і ми, оберемо одну з них з мрією про… МИР: «Надія не згаса ― /Вона зоріє вічно! / Врятує світ краса, / Та тільки ― героїчна». А ну ж бо, спробуйте не погодитись? 

Пригадуєте, на початку публікації я обіцяла повернутись до першої поезії «Допоки час є» ? Поетеса добре володіє засобами лексичної виразності художньої мови.  Вона легко творить синтез слова із «довколишньою» музикою (природні звуки ― вітру, пташок, пісень, стихій тощо). І тоді душа читальника не просто відпочиває й наснажується, вона співає! Тоді приходить усвідомлення того, що «Занадто пізно жити завтра» (за Григорієм Сковородою): своє призначення на Землі треба зреалізовувати тут і сьогодні. Не забуваючи при тому, що ― дивитися вперед тільки з надією, назад ― з вдячністю, до Неба ― з вірою, довкола ― з безкорисливою любов’ю.  Саме зараз, допоки час є.  Навіть глибока символіка зображення на обкладинці натякає про це. На ній присутні усі життєдайні земні стихії: вода (крапельки роси), земля (квіти, дерева ― її плоди), повітря, етер (прочинене вікно), вогонь (сонцедень). Мирна життєва картинка у формі яйця. А саме яйце вже символізує ЖИТТЯ.  І зелений колір, згідно науки кольористики, ― це колір надії, яка повсякчасно зцілює. Авторку звати Надія і її слово (з її ж слів): «…з одного джерела. Звідти, де серце. Звідти, де живе надія». Тож читайте «Серце, повне надії» ― наповнюйте джерелом мудрості і пізнання своє серце.