Власне своєю настроєвою практикою віднайти контекст життєвих моделей та багатогранної уяви, небанальних думок, глибоких переживань. «Знайдена сережка» дає можливість читальнику розпружитись і, разом з тим, збагнути ситуацію, коли життя закінчується не завтра й слід-таки обробляти духовну ниву. І ця щирість автора дає можливість нам бути на короткій нозі з письменником, мати діалогічне спілкування. Приємне та змістовне…

1.

Не зволікатиму з тим, що лежить на поверхні тексту. Бо сьогодні саме ця тема засвічує багато воєнних вогнів у книговиданні та презентаційних залах. У Цеголка ця відкрита лінія – на сам початок. Оповідання «А чия то війна?..» так ніби вітається з читачем і наголошує на дефініції, в яку епоху живемо, яку моральну ношу тягнемо, докладаючи надзусиль. 

…Молодий чоловік Андрій нібито не належить до заядлих ухилянтів. Проте перебуває на роздоріжжі сумнівів і суперечливих почуттів… Та ще й мати турботливо захищає сина. Звісно, жаліючи рідного, побиваючись та примовляючи. Але син таки дістався дому, приїхавши з Польщі, де був на заробітках. А міг би?.. Бо ж знав, що уже вдома на нього чекають аж три  повістки з військкомату. Напевне, не випадково хлопцю все ж підростати було у патріотичній сім᾿ї серед упівських традицій та бувальщин. Цеголко тут не притягує підтему за волосся. Вона, нібито самочинно, з᾿являється в процесі розповіді. І мудрий дід Микита не випадково тут. Це вже суспільна, та й  літературна традиція наша: «Тож їдьмо, Андрію, до військкомату самі. Скажеш, що готовий іти воювати, ти не ухилянт і не зрадник! А як не хочеш, боїшся, Андрію, то підемо удвох на ту війну з ворогом клятим московським. Я не боюся!.. То наша війна за Україну!..»

2.

Є у книжці й оповідання, які я б назвав новелами, бо експресії в них достатньо. «Ксенин луг» саме така. Що цікаво, образність тут виразно візуальна. Можливо, маємо вплив телевізійництва, що до нього причетний був Цеголко. Бачимо, цілі ряди виструнчились, аби додати один одному колориту. Я назвав би це літературною візуалізацією.

«Малий непосида, збиткар». «Мені років чотири… пригадую, походжав туди-сюди баюрами, щось до себе говорив, а як надокучить – бовтався у них, розбризкував довкіл воду. Якщо день випадав теплий літній, тоді я на босо калабанями не ходжу, а гасаю. Аж болото летить врізнобіч».

І таких картинок в оповіданні вдосталь. Власне дитина  змальовує світи відповідно до свого бачення та сприйняття. А читальнику на душі стає святково. Бо ж і своє дитинство згадує. «Ксенин луг» – це в якійсь мірі й наш з вами луг, де блискотіли босі ноги. І мама, здається, дозволяла все на цьому клапті  землі. Бо дитина таки хоче набігатись та пізнати геть усе. Автор про це добре знає: пережите і спробуване.

«Тільки меткі ластівки втішаються вільним-привільним летом, наче плавають у небесній купелі». Подібні картинки, своєрідні відеофільми можна знайти й у інших оповіданнях: «Життя найкращий сценарист…», «Криниця», «Цвіли сади на кривчицьких пагорбах», «Магія поцілунку». Причому читач адаптується до цих текстів, як до своєї дитинної біографії.

3.

Окремо, видається, стоїть оповідання «Цегольня». І якшо порівняти цю назву з прізвищем автора, то можна вловити щось екзистенційне в цьому тексті. 

Це – мандри «країною дитинства». І це так припадає до правдивої легенди. Здавалося б, що воно – такий собі заводик з випалення цегли. Виявляється – ні! Адже… Більшість хат і технічних будівель споруджено саме з цього матеріалу. І так добре плине авторська розповідь, саме про цей, уже занедбаний, шматок землі на пагорбі край села. По-справжньому можна було тут почувати себе господарем, ватажком, воїном. Беручи до справи руїни цегольні, потрощені обладунки цехів, поснулі рейки вузькоколійок, згаслі випалювальні печі…

…Тут не конче докладно виписувати сюжетні лінії, вони наче самі уявляються, вповні готові для розповіді. Випорхуючи з експресії вчинків і гучних розмов підлітків. Хлопчаки тішилися собі, бенкетували, бавились в ігри, тікали від сторожа. Згадували, як то раніше було, коли цегольня ще працювала. 

…Автор підводить і до того, що у цій оазі й характер хлопчаків різьбився, гартувався. Один із них, від імені якого провадиться розповідь, задумав собі вилізти на самий вершечок труби цегольні. Було страшно. Труба раптом почала хитатися. Одначе її подолано. І «очам відкрився небачений досі краєвид». І пам᾿ять на все життя. У душі торжествувало бравурне: «Я зміг, я побачив те ж, що бачать лише птахи!»

4.

Новела, що дала назву книжці П. Цеголка. Це, на перший погляд, вир позитивних емоцій, несподіваних скрутів, ексцентричних романів і багато дечого іншого, приємного та дещо забутого. Звісно, тут можна розігнати уяву до максимуму… Та автор не поспішає, вибираючи найпишніші окрайці з цього несподіваного торта. Уже в назві твору «Знайдена сережка» закладено ключ до фривольної розповіді. Прикинуто напрями оповіді. Втім, автор таки не проминає тут можливості повнокровно сформувати персонажів; бодай коротко, мітками, позначити їхні історії. Головний герой, не те, щоб «професійний зваблювач»… Але при нагоді тривалої відсутності дружини свого не упустив. А що сережка? Та сережка, виявляється, була загублена у його помешканні його другом Любомиром, точніше коханкою цього чоловіка… А далі все за правилами іронічної драми. Автор добре виписав діалоги, загострив характеристики героїв. Колоритно зобразив середовище, оточення… Читається так, ніби сам робив ці записи. Бо ж таке могло трапитись мало не в кожного з нас. І гумор… Є добротний гумор з натяками та недомовками. Читаймо. А чи знайшли сережку?..

5.

Є у книжці й повість «Любов сліпа». Назва походить від італійського  прислів᾿я: «Любов сліпа, але бачить далеко». Головні персонажі Джованні та Марта до банального просто, як і в усіх подібних історіях, зустрілися в Італії. Він – бізнесмен, вона – звичайна заробітчанка. «Джованні просто марив Мартою…»

Автор добре відчуває напругу в розповіді, тому переносить події й до Львова, скеровуючи туди Джованні. Усе дійство розгортається за законами шекспірівських трагедій. І це особливо притягує нашу увагу…

Повістина, безумовно, заімпонує передусім тим, хто любить любовні романи. А це – завжди зацікавлений читач. 

Отож Петро Цеголко дав собі раду з цією книгою. Тим паче, що наступна – не за горами…

6.

Про життєпис Петра Цеголка: окреслю лише скупими штрихами писаної графіки. Воно так якось лягає.

Ми познайомились ще у далекі сімдесяті на засіданні літературного  об᾿єднання «Франкова кузня» Університету ім. Івана Франка у Львові. Я представляв філологічний факультет цього вишу, він – факультет журналістики. Уже тоді Петро писав і прозу, і поезію. І справно ходив на засідання. 

Згодом він працював у Львові в газетах, на радіо, телебаченні. Врешті, був представником Національної ради України з питань телерадіомовлення у Львівській області.

Ми з ним часто зустрічались на різноманітних літературних та інших заходах.

У періодиці нерідко зустрічав його літературні публікації: мала проза, поезія.

Ціную його дар бути цікавим розповідальником та достатньо глибоким літературним аналітиком. Власне, вміння завжди бути собою.

Проте час плине і ми стаємо іншими…