Чи не любите Ви Джорджа Вокера Буша, як не люблю його я? Коли так, то його автобіографія «Ключові рішення» стане нагодою повправлятися у здоровій іронії і вмінні читати між рядками. Коли ж оцінюєте Буша-молодшого принаймні нейтрально, то книга обіцяє не одне відкриття.

            Наприклад - сміливі розповіді автора про те, як він долав алкоголізм, був свідком викидня у своєї мами і появи на світ власних доньок-близнючок, а також  чесне визнання кількох, (не всіх, звичайно) болісних помилок, яких припустився працюючи 43-ім президентом США. Усе це - в супроводі безлічі подробиць на довгенькому відрізку життєвого шляху: починаючи з дитинства в техаській провінції і закінчуючи врученням капітолійської естафети Бараку Обамі. Від зворушливої скарги маленького Джорджика, якого колись змусили їсти ненависний борщ, до не менш зворушливої картинки як вже екс-президентом він вигулює свого собаку Барні і з поліетиленовою торбинкою в руці підбирає за ним те, "від чого ухилявся впродовж останніх восьми років". Подібних "родзинок" у тексті не бракує, і саме завдяки їм терплячий читач - та здолає шістсот з гаком сторінок неквапної оповіді, яка нерідко загрузає в надто детальних описах персоналій чи обставин.

Аудиторія, що незіпсована відвертостями сильних світу цього, напевне посмакує не одним докором попередникам екс-президента і не по-американськи роздратованими оцінками роботи преси. Можливо, хтось навіть втішиться зразкам генітально-забарвленого гумору, як-от про Тоні Блера, британського "прем´єра з яйцями" - за визначенням його друга Джорджа. Не без певної бравади екс-президент абстрагується від чи не головної чесноти на своїй батьківщині - політкоректності. Звісно, з нею кепсько поєднуються критика інших членів елітарного клубу владців та журналістів і жарти нижче паска. Кому, як не синові колишнього президента, колишньому губернаторові Техасу, відтак, і самому президентові, цього не знати? Але згадана несумісність, виглядає, має на меті інше - створити образ лідера «свого хлопця», яким хоче постати в книзі Буш-другий. Ось такий я - емоційний, нерідко нестриманий, замолоду - любитель хильнути зайвого і побешкетувати, не надто вдатний студент. Але - все життя закоханий у єдину дружину Лору, люблячий син і батько, щиро релігійний, патріот американських цінностей і солонуватих дотепів - не згірш за середньостатистичного ковбоя. Живе втілення американської мрії, бо й справді, як у голлівудській стрічці - парубок, зовсім не подарунок, виростає в президента наймогутнішої (принаймні, донедавна) держави. Та ба - не вірю, бо постати своїм хлопцем авторові все ж не вдається, попри численні загравання з читачем.

Справа навіть не в тому, що подвійний термін президентства Джорджа-молодшого був найскладнішим у новітній історії США, а він сам - чи не найменш популярним керівником останніх десятиріч, неготовим до серйозних викликів. Теракт 11 вересня 2001-го, військові невдачі в Афганістані й Іраку, ураган Катріна в серпні 2005-го, нарешті, економічна рецесія 2008-го і наступна світова фінансова криза - на всю каденцію вистачило б навіть єдиної з перелічених проблем. Про кожну з них автор правдиво визнає: було важко, не все вдалося, бо моя адміністрація не сподівалася, що буде аж настільки важко. Але мені страшенно прикро і я дуже старався задля американського народу і безпеки в усьому світі. Тепер, зваживши все, можу пишатися (!), що з тієї халепи ми вийшли з такими-от уроками, напрацюваннями, може, навіть і здобутками... далі за текстом. Майже за класиком політичного афоризму бушівської, до речі, епохи, але з іншої півкулі: хотіли, як краще, а вийшло... 

Чому, власне, вийшло так, а не по-іншому, Джордж Вокер (Walker) розтлумачує довго й наполегливо, не шкодуючи биття - у власні груди та інших причетних. У критичних ситуаціях президент не міг відреагувати швидше, бо: у вересні 2001-го на борту президентського літака "Air Force One" ганебно не було супутникового телебачення, і "ми залежали від того, що можна було побачити на місцевих телеканалах". Повіривши даним британської розвідки, в Іраку шукали, проте все ж не знайшли - так і хочеться сказати,  "на превеликий жаль!" - біологічної зброї і розв´язали війну. За що один з "вдячних" іракців пожбурив в американського президента черевиками під час прес-конференції в Багдаді. На додачу - справжня гримаса американської демократії з її категоричним розподілом керівних повноважень:  Буш довго не міг увести федеральні війська до потерпаючого від повені й мародерства Нового Орлеану, бо не дозволяла губернаторка враженої ураганом штату Луізіана. Незважаючи на кількаденні вмовляння президента. (Гай-гай, спробуйте-но уявити собі котрогось з пост-радянських президентів, який вмовляв би свого губернатора!)

Такою відвертістю можна було б захоплюватися, якби не кілька впертих "але". Бо навіть тому, хто не вельми обізнаний з перипетіями американської політики, але бодай час від часу стежить за її висвітленням, легко впіймати автора на дивних недомовках чи неприкритому лукавстві. Як-от, "були люди, які стверджували, що справжні наміри Америки - контролювати іракську нафту... Ці теорії - неправдиві," - екс-президент сказав, як зав´язав. Ніби ніколи не чув про заздалегідь розподілену участь техаських нафтових компаній у відбудові ще не зруйнованих нафтопереробних заводів у Іраку. Відповідні дані за якихось кілька днів до бомбардувань оприлюднили світові медіа. 

Або інша історія, що досі змушує розвідників нервово стискати кулаки. Стосується розслідування трагедії 11-го вересня і вперше описана на сторінках впливового журналу "Vanity Fair" в серпні минулого року. Отже, терорист Абу Зубайда, до якого застосовували "розширені техніки допиту", або ж звичайні тортури -  дозвіл на них, до речі, був узаконений адміністрацією Буша - після імітації втоплення виказав фінансових донорів злочинців-смертників. Троє спонсорів - саудівські принци, одному з них, що перебував у США на момент скоєння теракту, дозволили спокійно залишити країну. Разом з ним на батьківщину поспіхом вирушили ще три сотні саудівців, але жодного з них навіть не допитали - поминувши увагою, що майже всі вересневі терористи - родом з Саудівського Королівства. Звіт про розслідування досі заборонено оприлюднювати - нечувано для США, де Акт про свободу інформації шанують чи не більше від Біблії. Дещо стає зрозумілим з промовистих світлин у тому журналі, на них Джордж Вокер обнімається з принцами, показує їм своє ранчо - за якихось кілька місяців до вибухів над Мангеттеном. "Холодна важка правда полягає в тому, що наш уряд добре знав, хто відповідальний за теракти 11 вересня, але обрав НЕ змушувати їх заплатити за це", -  констатує "Vanity Fair". Про кричущі підозри на адресу президента, про які, як легко здогадатися, йому було відомо задовго до написання "Ключових рішень", у книзі  не згадано й словом.

Натомість добру її третину присвячено війнам США в Афганістані й Іраку. Певні аргументи автора на підтримку тих чи інших його рішень вражають чарівним сплавом наївності з цинізмом. Таки важко відокремити одне від іншого, коли Буш вдається до банально пропагандистських прийомів штибу "народ і президент - єдині". Як-от пише господареві Білого дому дівчинка-школярка, чийого батька ось-ось заберуть до Афганістану: "Хоча я страшенно не хочу, щоб мій тато воював, я готова надати його вам". Або ж інший лист, від батька, що втратив сина в Іраку. Він зізнається, що молиться за свого президента, бо підтримує його "у війні з тероризмом". Без коментарів.

Втім, автор, здається, належить до тих щасливих людей, які щиро вірять у власну велику місію і те, що її здійснення виправдовує навіть сумнівні засоби. Інший момент президентства Джорджа Вокера - вельми інтимний і не менш трагічний водночас. Наскрізна тема книги - стосунки з батьком, і собі президентом. Синівська гордість за тата, коли той приймав президентську присягу в 1988-му і синівська ж йому вдячність, коли вже сам клявся на вірність народові в 2001-му. Ось Джордж-старший похвалив молодшого за спортивні досягнення, за вступ до коледжу, ось гнівався за чергову пиятику, привітав з першим обранням, підтримав рішення ввести війська, написав зворушливого листа... "Ключові рішення" мають шанс стати непоганим посібником для психологів, що вивчають комплекси дітей-невдах більш успішних батьків.

Книга також стане в пригоді політологам, історикам і всім, хто шукає паралелей з іншими періодами зламів епох: коли стрімко змінюються полюси впливу і розмиваються ще вчора такі надійні аксіоми. Одна з них - про США як демократичний зразок для решти світу. Ще автобіографія 43-го президента є безумовно цікавою ілюстрацією того, як добрими намірами ніби й непоганого чоловіка вимощений шлях до пекла багатьох інших.