Сьогодні поговоримо про книгу івано-франківського поета Василя Карп’юка. Чи не найбільш відповідальною місією для митця залишається оповідь про малу батьківщину. Тексти Василя Карп’юка насичені карпатським колоритом із вкрапленнями діалектної автентичної мови гуцулів. Вірші промовляють до нас чудовою гірською природою у еклектичному поєднанні сленгу й говірки.

Метафоричне розуміння життя: «Пляшки з рідинами життя далеко не повні» переплітається із прагматичним ставленням до основних сенсів – «адвокат напімне про месію». Головне зрозуміти, що «потім понаїдуть звироднілі птахи», «вбиваючи сутність американської мрії».

Цікаву версію фольклорних мотивів пропонує автор у своїй «Б’ляДІ ПРО УКРАЇНУ»:

Обидвоє були

Молодими

І

Красивими

Зо всіма елементами:

Чорні брови карі очі

У неї – губи як малина

У нього тернова щетина

Особливості конструювання тексту тут створюють яскраві увиразнення слів у рядках. Окремими фразами, як-от «зо всіма елементами» автор створює дещо іронічне сприйняття дійсності.

Цікавою є «Ода московському патріархові», який «заглядає глибоко в душу/ Каже в душі завалялася Україна». У цьому контексті ліричний герой мислить, «що краще бути вірним і вмерти/ Ніж тусуватись на барикадах».

Василь Карп’юк – вправний майстер метафоричних асоціативних рядів:

Сніги під ногами розм’якнули

Як серце від лихого ока

І проникають водою

В зимові чоботи

Того

                що не встиг перевзутися

Автор вміє і робить вдалі спроби говорити мовою природи: «Холодний вітер обірвав із черешні цвіт/ І вона знітилась мов обскубане янголятко». Відчуття природи завжди справжнє і не вимагає ґвалтувати «вуста штучною посмішкою».

Карнавальну традицію спостерігаємо у поєднанні високого і низького стилів навіть на рівні двох сусідніх рядків: «Проте я себе переборював і сподіваючись на Господню милість/ Підходив до тьолок зі словами – привіт мене звати Вася». А от власне гуцульську лексику автор пропонує у наступному тексті: «Я звичайно не баную за літом», хоча й «не встигаю за літом літо від мене котиться/ Наче рикання зі стайні голодної маржини».

Оригінальними у Василя є його твори у жанрі мінімалізму:

натахо

твоє серце зліплене з меду

я б його лизав

та язик заплітається

Вони такі ж цілісні як і цілісно виглядає авторова магічна бесіда з природою  у «Пісні про смереку»: «Я гуляв між високими деревами/ Дихав прохолодою і наслухав пташок/ Але все мовчало» і «Лишилося тільки кострубате гілля/ Посивілих буків/ І землисті пласти смерек/ Що втомлено позгиналися донизу/ І таємничо перешіптувались/ Гуцульським діалектом».

Все живе за гуцульськими законами: «сильний/ Струмінь дощу/ Перемивав/ Кожну/ Травинку», бо «Попередньо сподіяне – / Прощено/ І/ Спокутувано». Єдине питання, що залишається відкритим: «як тоді бути поетам/ які поезій/ не пишуть/ які навіть не пишуть/ віршів/ які навіть не є поетами?». От такий він, цей івано-франківський гуцул із столиці сирних коників.