Сю поетку я для себе відкрив восени 2007-го у Кракові. Виглядала дівчиськом, тільки-но вирвавшись із домашньої опіки. Насправді, була молодою жінкою, мамою вже двох майже дорослих дітей. Видала дві книги поезії «Схованка Сильвії фон Зільбернштайн» (2003, 2006), «Крапля» (2007). Десь обидві книги є у мене з дарчим підписом Божени. Чудово співала українські пісні, десь ніби бабуся була українкою. Був майже платонічно закоханий.

Коли Сашко (Олесь) Гордон, сей «перемелений міщанин у поезії», підкинув ідею перекласти вірші Божени і видати їх окремою книгою в Україні, – я вхопився. Для мене се було несподівано-чисте звучання поетичного. Та книга на диво вийшла. Називалася «Писане дощем» (назва і оформленни книги авторське). Вірші подані польською і українською. При всьому дилетантстві моєму перекладацькому, вірші українською звучали добре. То є не так заслуга моя чи Гордонова, скільки музичність, пластичність і легкість авторського голосу.

2008-го року в Кракові вийшов компакт-диск Божени Боби-Диґи «Концерт на вірші» («Koncert na wiersze»), де записаний спів 15 композицій Божени на власні слова і слова польських поетів (Юзефа Барана, Ельжбети Зехентер-Сплавінської, Еви Хрушцель)  у музичному супроводі (саксофон, акордеон, скрипка, фортепіано, ударні інструменти; тільки одна композиція Анжея Зарицького у виконанні Божени на слова Юзефа Барана ). Звучить незле. Природній акторський дар. Добре володіння голосом. Ритмом. Словом, несподівано гарно зазвучало, у ретро-стилі старої Польщі (доби Пілсудського).

Книга, видана у Вінниці за ініціативи Віктора Мельника (перекладача не знаю, але підозрюю тут містифікацію, стверджувати не буду), мало мені відкриває нового у творчости Божени Боби-Диґи. Окрім того, передмова є есеїстичною, мало інформаційною. Як есей – чудово. Як переднє слово – бракує конкретики, особливо для українського читача. Якщо зважити, що тираж першої книги мав заледве 300 примірників, тираж другої навряд чи перевищує кількісний показник першої зʼяви українською.

Щодо віршів, то вони легкі, граційні, мелодійні. Польська традиція поетична мені чужа формою, але імпонує філософсько-афористичною грою, натяками/півнатяками (тонами/півтонами). Недомовленістю, асоціативністю, історіософською, біблійниою контекстуальною мозаїчністю.

У Божени це, власне, не вірші, а тези віршів (не забуваймо, що тези – висновки з ненаписаного). Себто, Божена обрала форму гри зі словом і пластикою, де важко вловити серйозну настанову поетичну чи музикальну. Це крихка межа, де творчість балансує із банальністю.

Знаючи трошки контекст польської поезії сучасної – краківський і вроцлавський поетичний контекст – смію твердити, що Божена   зайняла нішу цікаву і небезпечну в культурному просторі поезії польської. Це загравання з мистецтвом, яке можливе тільки тоді, коли є тривке чуття межі. У Божени воно є, і це рятує її від звинувачень у крайнощах. Але цей шлях є індивідуальним настільки, наскільки автор впіймав свою форму (впіймав себе в формі). Невдалий порух, невдале слово, невдалий ритм руйнує цю крихку ілюзію цілости.

Мені імпонує більше поезія Кристини Ленковської, Анжея Бартинськог Артура Новачевського, Ядвіги Маліної, Аарне Пуу (сподіваюся, що я таки наважуся перекласти декілька віршів названих авторів), при всій стилістичній, формальній і поколіннєвій відмінності між ними.

Завершуючи сі міркування, викликані новим українським перекладом поезій Божени Боби-Диґи (при чому, декілька віршів є повтореними у першому і другому варіантах перекладацьких), зацитую один із віршів авторки:

коли Тебе згадую

тепло тепло

під серцем

дихання теплішає

і усміх

коли плачеш

коли Тебе немає

плачу

 (Моїй доньці)

Се , безперечно, читається і  медитується на тему життя, яке протікає між пальцями, мовби пісок. Се гарний пастельний світ. У чомусь навіть невловимо буколічний. Але. Все має свою межу і свою міру. Чи  готова Божена змінюватися? Найголовніше запитання, яке мене ще цікавить. І моє давнє платонічне захоплення Боженою тут ні до чого…