Незважаючи на таку «непоетичність», книжки ці досить поетичні. Скажімо, першу книжку письменник  Євген Положій розшифровує то як «дотик, терпіння, поезія», то як «дбайливо, терпляче, потроху». А до другої книжки, окрім поезії, увійшла й публіцистика: авторка, а вона нині працює головним спеціалістом відділу культури і мистецтв Національного культурного центру Україні в Москві, порушує надзвичайно важливі теми для сучасних українців, які приїздять до столиці Росії — і перетин кордону, і гуманітарний діалог між нашими державами, і становище українців у російському культурному середовищі.

Однак мова здебільшого про поезію. Адже Олена родом із поетичного села Пустовійтівка, де народився й оспіваний в народній поетичній творчості останній кошовий Запорізької Січі  Петро Калнишевський, — це в Роменському районі Сумської області. Закінчила філологічний, тобто «поетичний» факультет, що дав цілу плеяду майстрів слова, починаючи від Леоніда Горлача до Анни Малігон і Тетяни Винник, Ніжинського університету імені Миколи Гоголя. Має і родинне письменницьке коріння — поетесою є її мати, а братом дідуся був відомий поет і літературознавець Петро Ротач.  Отож, очолюючи прес-службу управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації, не забувала і про вірші — саме в Чернігові вийшли її поетичні збірки «Восьма нота для тебе» та «Музей людей». Кілька років тому Олена переїхала до Москви, але вважає себе чернігівкою. В місті на Десні з’явилися й ці презентовані книжки.

Мені ж пригадується перше знайомство з Оленою, що відбулося майже півтора десятка років тому. Студентка-третьокурсниця привезла до редакції обласної газети «Деснянська правда» з Ніжина свої вірші і серед них в мене вразив один:     

осінь збирає мито
із хворих на жар дерев
залишки крові змито
тільки стогін та рев
в білих пов’язках берези
гнеться від болю верба
неперевірені тези
бо над світом журба
осінній жар хірургія
зламано корінь клена
я жити так на зумію
осінь – чума прокажена

Саме завдяки цьому віршу (ні — поезії!) в газеті і з’явилися велика добірка Олени.  Ці рядки вона читала і на презентації, про ці рядки захоплено говорили виступаючі.   

Перечитуючи тексти Олени Марченко, переконуєшся, що поезія для неї – особлива «надмембранна чутливість», в якій поетеса власні «вітрила відкрила» . Тобто має не запозичену, а свою поетичну свідомість, що постає із найкращих набутків сучасної української поезії. Скажімо, Ліни Костенко, поетиці котрої присвятила свою студентську магістерську студію. А на думку доктора філологічних наук, професора, Олениного університетського навчителя Олександра Астаф’єва, маємо справу з поетесою «інтелектуально-філософського складу, багатогранної і пластичної думки».

Особливо це стосується поезій з книжки «ДТП», написаних вже в Москві: «Я — відчай і я ж — спокуса, // Яка п’є життя до дна», «Ти тепер потопельник // Від ковтка води із моїх джерел», «Не ставлю планки, коли рву фіранки // в передчутті слова, // Ким в результаті назвуть мене?», «А зараз навчи мене жити, голосніше трембіти?», «В мене пологи на вірші, а ти чекав іншого»… Або такий вірш-метелик:

Котигорошко з Перекотиполем

обмінювали легені на повітря.

Плутали калину з горобиною,

Поки червоне зілля не потекло рікою.

Присутні на презентації студенти-першокурсники Чернігівського педуніверситету охоче розібрали на афоризми ці вірші Олени Марченко, цікаво було їм почути і що думають про її творчість колеги-письменники Олена Конечна та Дмитро Іванов, Михась Ткач та Володимир Сапон, Володимир Коваль і Сергій Дзюба, і пісенні вітання кобзаря-лірника, народного артиста України Василя Нечепи, який не раз виступав у Національному культурному центрі в Москві.

… І лише з останнього вірша книжки «ДТП» дізнаємось, що йдеться таки про «дорожньо-транспортну пригоду». Але як поетично, хоч і трагічно, сказано:

І коли на цьому шляху трапиться

«ДТП» — встигайте говорити:

«Люблю!»