Вирішивши стати лікарем – ти мусиш відповідати за свої помилки, які можуть комусь вартувати життя. Ставши письменником – ти маєш відповідати за слова, які можуть когось надихнути або навпаки, підштовхнути до краю прірви, яка вже розкрилася. Цікаво, що входить до твоїх обов’язків, якщо ти раптом надумав стати маніяком? Ніби нічого особливого, –  вбивати й ховати сліди.

Але в невеличкому селі Водиця, де відбуваються дії роману «Я пам’ятатиму твоє обличчя» Галини Кулакової, вбивця має інсценізувати все під давнє прокляття Чорного озера, яким страшать дітей, аби ті не лізли до холодної й не дуже чистої води, та додають жару місцеві алкоголіки, які, перехиливши чарчину, відчували на собі міцні долоні русалоньки, яка живе на дні.

Вже першої ж години два хлопи з міста (ветеринар та економіст – головні герої роману) опиняються не стільки в епіцентрі подій, скільки в цеху виробництва «пригод на власну дупу».

Як і в кожному трилері (а за свідченнями авторки – це трилер) на читачів чигає озеро крові, химерні збіги, заплутані роздуми і, звісно, ж сімейні скелети в шафі. Як для прози такого жанру, було не дуже страшно й моторошно, напруга находила хвилями, постійно загладжувана любовною лінією, яка виявилася дуже простою й не закрученою, на відміну від сюжету.

Особисто мені бракувало потужної інтелектуальної роботи мого мозку, який прагнув відшукати вбивцю, логічності випадкового вбивства дівчини одного з головних героїв і ефектного фіналу. Проте, книга несе в собі достатньо фольклористики, народних мотивів, своєрідного відпочинку від міста, в який занурюєшся разом із героями, ну і гарного епілогу, звісно, для тих, хто любить хеппі-енди.

Не можна говорити що ця книга дуже хороша, не можна говорити й зворотного – кожен у ній відшукає те, що прагне знайти, гортаючи численні сайти та каталоги. І це вже прекрасно. Як прекрасно й те, що кожен намагається зайняти літературну нішу, в якій буде зручно працювати. І те, що є люди, ладні прочитати текст, як читачі, а не як критики, яких стало забагато…