Минулого року читачі цей роман побачили у світі англійською, а вже цього тижня мені пощастило прочитати його рідною мовою. Така собі маленька приємність. 

Як вам історичний роман про... кохання на тлі війни? Звісно, який узагалі роман може бути без кохання й без війни, хай навіть історичний. І «Бузкові дівчата» не є винятком. Тільки от у цьому романі кінець війни – то не кінець історії, а радше її початок.

Насамперед я б адресувала роман тим, кому кортить дізнатися подробиці жахливого часу німецької окупації і хто водночас не хоче стати жертвою нервового розладу. Адже зануритись у описи катувань і хірургічних експериментів на цілком здорових людях – це важке випробування для психіки. Тому ми й маємо адаптований художній твір, що базується на реальних подіях – так зазначає автор у своєму слові наприкінці книги. І чесно зізнається: багато чого додала від себе. Воно й на краще.      

Тональність розповіді обрана м’яка й позитивна – авторка цю завісу відкриває обережно, притрушує весь отой жах побутовими дрібничками, емоціями щодо кохання, бузковим опаллям.   

Трошки наївний, а деколи й передбачуваний сюжет вражає відвертістю і простотою, які занурюють читача в нехитрі і трагічні долі польських арештанток у перевиховному жіночому таборі. Головні дійові особи – три жінки, що мешкають у різних куточках світу й так само неоднаково стають учасницями подій Другої світової.

Кароліна Феррідей яскраво репрезентувала менталітет вільної Америки. Вона – колишня бродвейська зірка, а після завершення акторської кар’єри – благодійниця, лише спостерігала за кривавим виром, у якому борсалася вся Європа. Але спостерігала так, як вміє лише вільна душа здорової в усіх сенсах людини, – активно.

Можливо тому, що ця літературна героїня прописана авторкою найбільш глибоко, послідовно й максимально щиро – адже змальовано її із реальної людини, Кароліна й мені полюбилася найбільш. Полюбилася її здатність до справжнього, а не показушного співчуття, її наполегливість, щедрість, працьовитість. Полюбився маєток зі славною назвою «Хей» і садочок з отими кущами бузку, який лейтмотивом крокує сторінками роману. А найбільше – меседж усім жінкам: уникати чоловіків, які роками морочать голову, а потім одружуються з іншими дівчатами.

Увага Кароліни Феррідей прикута до іншої героїні, а точніше – їх дві, польської дівчини Касі і її старшої сестри Сюзани, які під час окупації опинилися в німецькому концтаборі за підпільну діяльність проти уряду окупантів і стали жертвами хірургічних експериментів. Насправді цим усім описам знущань, що їх зазнали дівчата під час війни, не вистачає такої собі моторошності. Можливо авторкою так задумано, але хотілося би, щоби від читання аж ціпеніло все всередині.

Також виникло відчуття браку інформації щодо третьої особи, яку я не можу назвати героїнею, Герти Оберхойзер – німецької лікарки. Єдиної жінки-лікарки в перевиховному таборі для жінок, за участі якої проводилися химерні досліди. Цей персонаж, на мою думку, найбільш нерозкритий – я так і не зрозуміла цю жінку, а особливо наприкінці історії.

У післямові зазначено, що лікарка Герта Оберхойзер – це реальна людина, яку було засуджено під час відомого процесу в Нюрнберзі. Звісно, німецьких окупантів теж можна вважати жертвами тої війни. Хворими жертвами. Але ж... що робити гарному хірургу – людині з амбіціями, якій оперувати заборонено лише через те, що вона – жінка? Примітка: заборонено урядом власної «чистокровної» країни! І де врятуватися від ґвалтівника, який не залишає в спокої довгі роки, а до того ще є рідним дядьком? Щось є в цій лікарці-недолюді, яка укривається цинізмом і жорстокістю й дедалі більше тхне отим прогірклим фашизмом.

Кохання твердо займає топ у парі із бузковим квітом. У когось воно жертовне, а в когось тихе й невпевнене – таке, наче хтось підглядає. Але попереджаю одразу – тема кохання в романі вкрита смутком. Кажуть, під час війни всі почуття багаторазово посилюються: кохання гострить пристрастю, а дружба – вічністю. А от тут... бузок мав би притишити сум, проте посилив.

І от цих трьох жінок різного віку і з несхожим світосприйняттям авторка поєднала одним текстом, у якому йдеться про людяність і війну, кохання і прощення. А докладніше – то вже спойлери.

Попри всі зауваження, мені нема чого прибрати з оповіді: усе реальне і вигадане таки міцно й гармонійно сплелося в одну цільну картину. А особисто мені найбільше відгукнулося оте чарівне слово із глибинним змістом «Клац», яке в романі, до речі, згадано тричі.