Re: цензії
- 07.04.2026|Микола Миколайович ГриценкоБунт проти розуму як антиспоживацький протест
- 07.04.2026|Віктор ВербичІгор Павлюк: «Біль любові. Дивний біль»
- 07.04.2026|Ірина КовальНа межі нового народження
- 07.04.2026|Надія ЄришЛютий, який досі триває
- 06.04.2026|Андрій Павловський, письменник, журналіст, педагог, турагентСвітло, що не згасає у темряві (різдвяна проза, яка лікує)
- 06.04.2026|Віктор ВербичУ парадигмі непроминальної п’ятсолітньої історії
- 05.04.2026|Вікторія ФесковаАрхітектура травми: як заповнити «Її порожні місця»
- 02.04.2026|Ігор ЗіньчукВійна, яка стосується кожного
- 30.03.2026|Валентина Семеняк, письменницяСлово його вивершується, сіється, плодоносить…
- 25.03.2026|Анастасія БорисюкЧи краще озирнутися й не мовчати?
Видавничі новинки
- Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»Книги | Буквоїд
- Сащук Світлана. «Дратва тиші»Поезія | Буквоїд
- «Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперіїКниги | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Голод і любов»Поезія | Буквоїд
- Олена Осійчук. «Говори зі мною…»Поезія | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Магніт»Поезія | Буквоїд
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
Re:цензії
Історії про війну веселими не бувають
Надійка Гербіш. Мене звати Мар ´ ям. Х.: Віват, 2017. — 48 с.
Історії про війну веселими не бувають. Навіть якщо це дитяча книжка. Книжка, про яку йтиметься далі, мабуть, є однією з небагатьох сумних і глибоко філософських праць дитсучукрліту вікової категорії “молодші школярі”.
Отже, “Мене звати Мар´ям” Надійки Гербіш — це, як заявлено авторкою, книга 7+. За змістом вона, можливо, більше підійшла би підліткам, але за формою розрахована таки на молодших школярів. Бо надто вже простою мовою написана. Прості двоскладні неускладнені речення. Прямий порядок слів. Відсутність розлогих діалогів, зайвих описів. До того ж, традиційна композиція. Усе це підсилено милими ілюстраціями в арабському стилі.
Це книга про 9-річну дівчинку-мусульманку Мар´ям. Вона, її тато, вагітна мама і двоє братів були змушені похапцем тікати від війни, яка прийшла в їхню країну. Тепер Мар´ям живе на чужині, ходить до нової школи, де в неї зовсім немає друзів.
“У моїй країні війна. Я не знаю, яка вона. Мама не дозволяє мені дивитися телевізор, і я її не бачила. Коли ми їхали з нашого міста, там не було війни. Там було красиво й спокійно, і майже в кожному вікні горіло світло. Ми ходили до школи, а після уроків брати поспішали на крикет. До нашої оселі часто приходили гості — будинок був просторим і гостинним. Бабуся й мама готували смачну їжу, потім усі їли й сміялися, і розмовляли дуже голосно. Часом співали. Тепер від нашого міста нічого не залишилося”.
Авторка дуже проникливо описує почуття маленької дівчинки, її мрії та сподівання. Дитині самотньо, трохи лячно. Вона переймається тим, чи прийме її новий клас, чи зацікавить однокласників її культура.
“Коли ми жили вдома, я теж дуже хотіла нарешті піти до школи. А тут уже не хочу — боюся. У школі буде багато чужих людей і незрозуміла мова. Але тато каже, що я скоро навчуся тієї мови. А брати кажуть, що я виросту такою ж розумною, як мама”.
У школі Мар´ям стикається із немотивованою агресією, породженою незнанням і стереотипами, що панують у суспільстві. Але разом із тим вона знаходить і ту підтримку, якої потребувала.
Так, це дійсно дуже сумна історія, сповнена болю, тривоги, відчаю і втрат. Але разом із тим це світла й оптимістична розповідь, де є надбання й перемоги, де торжествує життя, а біль і відчай змінюються радістю. Рано чи пізно кожна людина приймає свої нові життєві обставини, вчиться відпускати й прощати. Тоді її сльози висихають, і на обличчі знов з´являється усмішка. От, власне, це і є ідеєю твору.
Чому варто говорити з дітьми про війну? Мабуть, тому що вона поруч. В одному з інтерв´ю Надійка Гербіш сказала, що писати про війну треба тоді, коли її завершено. Мабуть, саме тому письменниця не розповідала про війну в Україні, а обрала для своєї історії мусульманську дівчинку. А ще вона зробила це, ймовірно, для того, щоб показати, що представники інших народів і культур — такі ж як і ми, вони так само варті поваги, потребують розуміння й турботи. Усі персонажі твору, крім Мар´ям, — безіменні. Бо насправді її родина — це збірний образ, образ усіх тих сімей, які спіткала така ж доля — бути біженцями.
Цей текст — про любов, про співчуття і безкорисливу турботу. Саме тому це дуже важлива книга, яку книгу варто читати разом із дітьми.
Коментарі
Останні події
- 07.04.2026|11:14Книга Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» підкорює світ: 8 іноземних видань до кінця року
- 07.04.2026|11:06Українське слово у світі: 100 перекладів наших книжок вийдуть у 33 країнах
- 06.04.2026|11:08Перша в Україні spicy-серія: READBERRY запускає лінійку «гарячих» книжок із шкалою пікантності
- 06.04.2026|10:40Україна на Брюссельському книжковому ярмарку: дискусії, переклади та боротьба за європейські полиці
- 03.04.2026|09:24Кулінарія як мова та стратегія: у Відні презентували книгу Вероніки Чекалюк «Tasty Communication»
- 30.03.2026|13:46Трамвай книги.кава.вініл на Підвальній повертається в оновленому форматі
- 30.03.2026|11:03Калпна Сінг-Чітніс у перекладі Ігоря Павлюка
- 30.03.2026|10:58У Києві оголосили переможців літературної премії «Своя полиця»
- 19.03.2026|09:06Писати історію разом: проєкт «Вишиваний. Король України» розширює коло авторів
- 18.03.2026|20:31Україна візьме участь у 55-му Брюссельському книжковому ярмарку
