Особливих рецептів того, як бути українцем автори їх життєписів не роблять, оскільки долю не вибирають, але в кожному окремому випадку нам пропонують справжню бойову історію, героїчну і навіть мистецьку хроніку та глибоко національну мораль.

Ігор Стамбол, Світлана Кучеренко. Іван та Юрій Липи. – Х.: Фоліо

У цій книзі – про батька і сина, які стали символами українства ще від початку ХХ століття. Іван Липа – один із засновників (разом з Миколою Міхновським) Братства тарасівців, яке постало на могилі Шевченка, мавши головний осередок у Харкові 1900-х років, відомий письменник і редактор. Також автор маловідомого щоденника, який починається розділом «Як я став українцем». Його син, відомий поет і лікар, провідний діяч ОУН, який загинув жахливоб смертю від рук НКВД. Видання, підготовлене одеськими істориками в рік подвійного ювілею батька сина, українських письменників-лікарів Івана Львовича Липи (1865-1923) та Юрія Івановича Липи (1900-1944), містить нові факти громадської, політичної, літературної та культурної діяльності батька і сина, знайдені у документах, творах, листах і спогадах Лип та їх сучасників. Оглядаючись на своє життя, І. Липа писав: «...Якби довелося наново вибирати шлях, то тільки цей і взяв би». Який саме? «...Лишень неслушно робитиме той, хто мені тільки малі завдання в життю поставить», - переконував Ю. Липа, шукаючи своє призначення.

Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.: Наш Формат

Феноменальність цієї книги спогадів полягає в аналізі «неочікуваного» моменту в житті її автора. На самому початку історії, коли тривав четвертий рік світової війни, генерал-лейтенант російської імператорської армії ще навіть не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Революційні зрушення були розраховані на знесення «всього світу», натомість саме Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу будівництва. Звісно, все завершилося не так, як гадалося, але дещо зі спадщини гетьмана залишилося навіки, наприклад, Українська Академія наук чи український флот. Але найголовніше у цих спогадах про буремні роки революції і громадянської війни, мабуть, була особиста драма Скоропадського, який за влучними словами В’ячеслава Липинського, став українцем, тільки переставши бути гетьманом.

Олена Гураль. З любов’ю, Серж Лифар! Кн. 1. Київ назавжди. – К.: Саміт-Книга

Це перша частина трилогії про видатного українського балетного танцівника, засновника Паризького університету хореографії та Університету танцю. Книга знайомить з першим коханням та київським періодом життя героя до грудня 1922 року включно. Справжня епічна сага, родинна історія, повноцінний біографічний роман, в якому – літо майбутньої зірки в циганському таборі, опіка батьків, переїзд до Києва, юність і перші захоплення аж до подальшої еміграції. Час від часу авторка робить історичні відступи, розповідаючи про Київ початку ХХ століття, Першу світову, подальші «революційні» події. «На Різдво 1917-го більшовики увійшли до Києва. Життя зупинилося: люди боялися ходити по місту і намагалися відсиджуватися по домівках». Тож не дивно, що з часом, а саме у 1923 році нашому героєві довелося тікати на запрошення Дягілєва через Польщу і Німеччину – до Парижу. Але навіть тут, де Дягілєв в той час організовував «Російські сезони», Сергій (Серж) Лифар не забував про своє коріння, про що мова вже у наступній книзі трилогії,  «Піднятися на Царський майданчик і подивитися на величний Дніпро, - мріяв він на чужині. - На його міць! Милуватися сонячною доріжкою на воді. Вдихнути повітря козацької волі й крикнути рідною українською мовою: „Батьку, ти чуєш мене?“»

Микола Посівнич. Степан Бандера. Історія нескорених. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля

Ця книга — життєпис лідера ОУН без штучно створених міфів. Справді, Степан Бандера – хто він в українській історії повстанського руху, а також на думку істориків? Герой? Зрадник? Символ? Дискусії навколо цієї яскравої та суперечливої особистості не вщухатимуть ще довго.  Що ж робить цього не дуже високого і зовсім не кремезного чоловіка символом, прапором, ім’ям? Чому з одних трибун його називають ворогом, а з інших — Провідником і героєм? Щоб зрозуміти це, варто почати з подолання стереотипів, які утвердилися в суспільстві. Базуючись на архівних документах, цікавих і невідомих широкому загалу матеріалах, автор розповідає про життєпис лідера ОУН без штучно створених міфів: які погляди він мав, якими ідеалами керувався і, зрештою, якою він був людиною.

Юрій Шевельов. Триптих про призначення України. — Х.: Права людини

У книжці зібрано під однією обкладинкою три есеї Юрія Шевельова, в яких він постає як непересічний політичний мислитель: «Москва, Маросєйка» (1954), «Над озером. Баварія» (1948) та «Четвертий Харків» (1948). Хоча з часу появи найпізнішого з них уже минуло далеко понад півсторіччя, ці тексти зберігають актуальність і для України сьогоденної, що й надалі борсається в пошуках свого призначення. Як особистість, Шевельов завжди був одинаком, мало на кого схожим. Посилаючись на своїх вчителів на кшталт академіка Білецького, він, тим не менш, був послідовним винищувачем ідеологічних догм у літературознавстві, суперечливість маючи за особливу атмосферу власної творчості. Бути «нічиїм» навіть на еміграції, не співати в унісон і не писати за вказівкою нового, наразі «націоналістичного» начальства – з такими бажаннями можна опинитися дуже далеко. Так, за особливо невдячними ораторами (навіть в «американській» зоні розділеної, повоєнної Європи) пильнували агенти СМЕРШУ, викрадаючи і спроваджуючи до Сибіру деяких з них. Тож, з одного боку, благословення еміграції (навіть вимушеної) – у тому, що саме вона надає ідеальні умови для творчого усамітнення. З іншого боку, для того її різновиду, про який писав Рільке (мовляв, тільки залишившись наодинці зі своїми думками, пізнаєш їхню вартість) Шевельов прийшов після бурхливого проживання в еміграційній Європі, де й буди написані твори збірки. Ескіз обкладинки якої виконав харківський художник Валер Бондар.