
Re: цензії
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
- 01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиОдухотворений мегавулкан мезозойської ери
- 25.08.2025|Ярослав ПоліщукШалений вертеп
- 25.08.2025|Ігор ЗіньчукПравди мало не буває
- 18.08.2025|Володимир Гладишев«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
- 12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПолтавська хоку-центричність
- 07.08.2025|Ігор ЧорнийРоки минають за роками…
- 06.08.2025|Ярослав ПоліщукСнити про щастя
- 06.08.2025|Валентина Семеняк, письменницяЧас читати Ганзенка
Видавничі новинки
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
- Мар’яна Копачинська. «Княгиня Пітьми»Книги | Буквоїд
- "Моя погана дівчинка - це моя частина"Книги | Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Аталанта"Проза | Буквоїд
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
Re:цензії
Звук, що торкається серця
Андрій Содомора . Про що писати … – Львів: Апріорі, 2021. – 152 с., іл.
Виписуємо чужі думки, записуємо власні. До деяких повертаємося знову, щоб освіжити в пам’яті, інші – фіксуємо вперше. Так і Андрій Содомора: повертається подумки в дім Горація («Долівка в сабінській світлиці Горація»), повертається до Вергілія (його «Сніданок» є предметом роздумів у прозовій замальовці «І далі! І далі!»), до теми пам’ятника як дерева, а не мертвого монумента і слави як тихої згадки, на противагу галасливому фурору («Слава і дерево»). З варіаціями цих роздумів читач А. Содомори зустрічався в книзі «Афористичні етюди» (2016). Між іншим, словесні замальовки А. Содомори доповнюються оригінальними ілюстративними вкрапленнями Олександри (Лесі) Квик, які увиразнюють письменницьку думку Андрія Содомори, є своєрідним поверненням до есе засобами живопису.
Повертається людина до чогось цінного, що зігріває їй душу, пробуджує згадки. В даному разі це не тільки Горацій, Вергілій, Лорка – це зв´язок часів, це жива пам’ять, що не розтрачує скарби, які дісталися в спадок. Це працьовитість і скромність, яка не кричить на дахах, але «кожен звук торкається серця» («Енеїда», Гомер).
Торкається, аби відлунити. Коли читаєш про «movimentum» (порух часу), згадуєш не тільки Франкове: «життя — момент і зложене з моментів», а і те, що момент – мов мент, короткий і швидкоплинний. Саме про це слова Марціала, звернені до Постума: «Житимеш завтра? Пізно вже й нині, Постуме, жити: мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив» («Добрі / погані новини», С. 6). Древні вважали: майбутнє непевне, сьогодні швидкоплинне (на наших очах стає минулим), тож тільки той, хто може без докору озирнутися в минуле, є мудрим. Одначе «порух часу» нагадує ще і про порух душі, бо ж погодьмося: кожен час має душу.
Як на мене, древній час очима, А. Содомори, є час утемперований («Утемперований чоловік», С. 7). Як співзвучні ці слова: tempora («час») і «темпера» (техніка живопису, що змішує та пом’якшує фарби). Древні і справді уникали крайнощів, прагли золотої середини як вияву гармонії фізичного і психічного світу. В наш час швидких темпів (fuga – швидкий плин), біжимо, не наздоганяючи, а втікаючи (fugit – втеча). Від себе теж. Про це міркуєш, читаючи «Момент і вічність» (С. 21). І замислюєшся, чому так?
Прагнемо спочинку, та не хочемо чути наших справжніх запитів. Але ж як суголосні слова requiescit (лат. «спочиває») і request (анг. «запит»). А це і на думку не спадало, доки не вдивилася в «Морський пейзаж» (С. 11). А що таке морський пейзаж, як не пейзаж житейського моря? Того, що про нього в есе «Сон»: «Море частіше роз’єднує, ніж єднає» (С.112).
Справді: один дуже скромний і йому досить малого, він почувається сповненим досита. А іншого розпирають забаганки і хоча у нього всього забагато, він ненаситно прагне ще і ще. Або і така ситуація, коли міряєш своє життя чужим кроком, заздриш комусь. І це не просто роз’єднує, це краде радість у заздрісника. А. Содомора у есе «Веселосте моя…» (С. 108) нагадує, що радість і втіха – не абсолютні синоніми, бо можна і зловтішатися («злорадіти» не можна, бо радість і зло несумісні). Веселість ближча до короткотривалої втіхи, ніж до тривалої радості. Мені веселість асоціюється з веслом, що то виринає з води, то занурюється в неї, отже, є почасти залежною від житейського моря. Тоді як радість – сонце над тим морем.
А яка радість у людського серця? Потреба звертатися. (озиратися на когось, промовляти до когось), а не тільки повертатися (повторити шлях у зворотному напрямку). Бо шлях можна пройти мовчки, не промовивши і не почувши ні слова. З відчуттям цілковитої самотності та порожнечі. Цей мотив, знаний із «Осіннього дня» Р.М. Рільке, особливо відчутний у перекладі І. Качуровського, що його наводить А. Содомора в есе «По листю ворушкому» (С. 28):
Бездомнику вже хати не звести
Самотник буде серед самоти
Листи писати довгі і читати
В безсонні та алеями блукати
Тривожно там, де віються листи».
«Повіявся кудись», – кажемо коли хтось зникає в невідомому напрямку. Віються листи. Загублені листи, що не дійшли до адресата… Листи, шо залишилися без відповіді і через те у душі відправника панує тривога: що там з адресатом, як він, чи не трапилося якого лиха?
У есе А. Содомори часто згадуються листи античних авторів і теми, що порушувалися в тих листах. І самі античні автори постають відправниками листів не тільки сучасникам, а і нам – нащадкам. Інша річ, що ми забуваємо: листи оті – листя живого дерева, дерева пам’яті. Як усяке листя, воно може зотліти (зазнати розкладу; згаснути без нових іскор думки; злитися з тлом і зникнути в житейському морі), а може прорости новим листям.
Те великою мірою залежить від кожного. І від того, чи ми озираємося, чи звертаємося до минулого. І від того, як ми це робимо: чи з примусу, чи з любові. Про це А. Содомора у фіналі есе «Дві чесноти» (С. 103) мовить так: «страх приходить сам, а до справжньої, глибокої любові треба йти, часто й геть не гладкою дорогою…». Краще не скажеш, бо таки треба йти, аби чути не тільки себе, а і тих, хто поряд з нами, і тих, на чиїх плечах ми стоїмо…
Коментарі
Останні події
- 03.09.2025|11:59Український ПЕН оголошує конкурс на здобуття Премії Шевельова за 2025 р
- 03.09.2025|11:53У Луцьку — прем’єра вистави «Хованка» за п’єсою іспанського драматурга
- 03.09.2025|11:49Літагенція OVO офіційно представлятиме Україну на Світовому чемпіонаті з поетичного слему
- 02.09.2025|19:05«Пам’ять дисгармонійна» у «Приватній колекції»
- 27.08.2025|18:44Оголошено ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка-2025
- 25.08.2025|17:49У Чернівцях відбудуться XVІ Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz
- 25.08.2025|17:39Єдиний з України: підручник з хімії потрапив до фіналу європейської премії BELMA 2025
- 23.08.2025|18:25В Закарпатті нагородили переможців VIІ Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 20.08.2025|19:33«А-ба-ба-га-ла-ма-га» видало нову книжку про закарпатського розбійника Пинтю
- 19.08.2025|13:29Нонфікшн «Жінки Свободи»: героїні визвольного руху України XX століття крізь погляд сучасної військової та історикині