Re:цензії

08.10.2021|11:00|Надія Гаврилюк

Звук, що торкається серця

Андрій Содомора . Про що писати … – Львів: Апріорі, 2021. – 152 с., іл.

Виписуємо чужі думки, записуємо власні. До деяких повертаємося знову, щоб освіжити в пам’яті, інші – фіксуємо вперше. Так і Андрій Содомора: повертається подумки в дім Горація («Долівка в сабінській світлиці Горація»), повертається до Вергілія (його «Сніданок» є предметом роздумів у прозовій замальовці «І далі! І далі!»), до теми пам’ятника як дерева, а не мертвого монумента і слави як тихої згадки, на противагу галасливому фурору («Слава і дерево»). З варіаціями цих роздумів читач А. Содомори зустрічався в книзі  «Афористичні етюди» (2016). Між іншим, словесні замальовки А. Содомори доповнюються оригінальними ілюстративними вкрапленнями Олександри (Лесі) Квик, які увиразнюють письменницьку думку Андрія Содомори, є своєрідним поверненням до есе засобами живопису.

Повертається людина до чогось цінного, що зігріває їй душу, пробуджує згадки. В даному разі це не тільки Горацій, Вергілій, Лорка – це зв´язок часів, це жива пам’ять, що не розтрачує скарби, які дісталися в спадок. Це працьовитість і скромність, яка не кричить на дахах, але «кожен звук торкається серця» («Енеїда», Гомер).

Торкається, аби відлунити. Коли читаєш про «movimentum» (порух часу), згадуєш не тільки Франкове: «життя — момент і зложене з моментів», а і те, що момент – мов мент, короткий і швидкоплинний. Саме про це слова Марціала, звернені до Постума: «Житимеш завтра? Пізно вже й нині, Постуме, жити: мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив» («Добрі / погані новини», С. 6). Древні вважали: майбутнє непевне, сьогодні швидкоплинне (на наших очах стає минулим), тож тільки той, хто може без докору озирнутися в минуле, є мудрим. Одначе «порух часу» нагадує ще і про порух душі, бо ж погодьмося: кожен час має душу.

Як на мене, древній час очима, А. Содомори, є час утемперований («Утемперований чоловік», С. 7). Як співзвучні ці слова: tempora («час») і «темпера» (техніка живопису, що змішує та пом’якшує фарби). Древні і справді уникали крайнощів, прагли золотої середини як вияву гармонії фізичного і психічного світу. В наш час швидких темпів (fuga – швидкий плин), біжимо, не наздоганяючи, а втікаючи (fugit – втеча). Від себе теж. Про це міркуєш, читаючи «Момент і вічність» (С. 21). І замислюєшся, чому так?

Прагнемо спочинку, та не хочемо чути наших справжніх запитів. Але ж як суголосні слова  requiescit (лат. «спочиває») і request (анг. «запит»). А це і на думку не спадало, доки не вдивилася в «Морський пейзаж» (С. 11). А що таке морський пейзаж, як не пейзаж житейського моря? Того, що про нього в есе «Сон»: «Море частіше роз’єднує, ніж єднає» (С.112).

Справді: один дуже скромний і йому досить малого, він почувається сповненим досита. А іншого розпирають забаганки і хоча у нього всього забагато, він ненаситно прагне ще і ще. Або і така ситуація, коли міряєш своє життя чужим кроком, заздриш комусь. І це не просто роз’єднує, це краде радість у заздрісника. А. Содомора у есе «Веселосте моя…» (С. 108) нагадує, що радість і втіха – не абсолютні синоніми, бо можна і зловтішатися («злорадіти» не можна, бо радість і зло несумісні). Веселість ближча до короткотривалої втіхи, ніж до тривалої радості. Мені веселість асоціюється з веслом, що то виринає з води, то занурюється в неї, отже, є почасти залежною від житейського моря. Тоді як радість – сонце над тим морем.

А яка радість у людського серця? Потреба звертатися. (озиратися на когось, промовляти до когось), а не тільки повертатися (повторити шлях у зворотному напрямку). Бо шлях можна пройти мовчки, не промовивши і не почувши ні слова. З відчуттям цілковитої самотності та порожнечі. Цей мотив, знаний із «Осіннього дня» Р.М. Рільке, особливо відчутний у перекладі І. Качуровського, що його наводить А. Содомора в есе «По листю ворушкому» (С. 28):

  

Бездомнику вже хати не звести

Самотник буде серед самоти

Листи писати довгі і читати

В безсонні та алеями блукати

Тривожно там, де віються листи».

«Повіявся кудись», – кажемо коли хтось зникає в невідомому напрямку. Віються листи. Загублені листи, що не дійшли до адресата… Листи, шо залишилися без відповіді і через те у душі відправника панує тривога: що там з адресатом, як він, чи не трапилося якого лиха?

У есе А. Содомори часто згадуються листи античних авторів і теми, що порушувалися в тих листах. І самі античні автори постають відправниками листів не тільки сучасникам, а і нам – нащадкам. Інша річ, що ми забуваємо: листи оті – листя живого дерева, дерева пам’яті. Як усяке листя, воно може зотліти (зазнати розкладу; згаснути без нових іскор думки; злитися з тлом і зникнути в житейському морі), а може прорости новим листям.

Те великою мірою залежить від кожного. І від того, чи ми озираємося, чи звертаємося до минулого. І від того, як ми це робимо: чи з примусу, чи з любові. Про це А. Содомора у фіналі есе «Дві чесноти» (С. 103) мовить так: «страх приходить сам, а до справжньої, глибокої любові треба йти, часто й геть не гладкою дорогою…». Краще не скажеш, бо таки треба йти, аби чути не тільки себе, а і тих, хто поряд з нами, і тих, на чиїх плечах ми стоїмо…

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери