Щастя у романі Мирослави Кирильчук пахне землею – чорною, важкою, як змокла борозна після дощу. Воно не витає у хмарах, а тулиться до старої селянської хати з пожовтілими фіранками. Це щастя, про яке не кричать, а гріють: його міряють мішками зерна, літрами молока і ціною на худобу. Його купують і продають разом із паєм, не знаючи, що насправді торгують спокоєм.

У порядній українській сім’ї, де обох синів виховували на засадах християнської моралі та людської совісті, виростають два сини: Микольцьо, якому до кінця своїх днів не вдалося стати Миколою, і Тимко, якому до кінця своїх днів не вдалося переконати брата у хибності його переконань. Між цими двома чоловіками постає, на перший погляд, образ незримої, непомітної та навіть озлобленої до світу жінки Теклі, долю якої диктували неозорі морґи батькового поля: «Ті обіцяні морґи світліші будуть за Теклині коси… Хіба просити, аби віддав поле на загуменках коло крижа – лиш та земля може виправдати Теклину вдачу, бо й сама чорна, масна, родюча…» (c.12). 

Опираючись на історію цих трьох людей, Мирослава Кирильчук пише про життя, у якому любов важча за бетон, а правда – гіркіша за полин. Тут рахується не риторика, а врожайність. Тут головне – аби хата не текла, худоба не захворіла, і ніхто не заглянув у твоє обійстя з дурним оком. Але поміж господарством, торгами, клопотами й приниженнями проростає те, що важко назвати словом – щось на кшталт ніжності, що так і не навчилася бути голосною.

Головний герой Микольцьо, до якого у читача на перших сторінках проявляється фальшива симпатія, бо ж «такий молодий, здоровий та вродливий парубок» (с.52), упродовж всієї фабульної частини деградує до образу «згорбленого одноокого діда» (с.299). У цьому ключі міркуємо навіть не про візуальне наснаження пропонованого характеротипу, а скоріше про його психологічне підґрунтя. Однак слід додати, що письменниця майстерно застосувала на практиці прийом гармонійної кореляції між зовнішнім та внутрішнім. 

Микольцьо не марив коханням. У його уяві щастя не мало ніжних рис, не приходило вночі у снах і не пахло весною. Щастя, яким він його бачив, мало чотири копита, добру масть і силу, здатну витягти плуга з глинистої борозни. Для Микольці пара добрих коней важила більше, ніж пара закоханих сердець. Власне, коні у згаданому романі володіють глибоким психологічним наповненням, оскільки з одного боку репрезентують собою матеріальну забезпеченість, а з іншого утверджують статус заможного ґазди. 

Вперше у головного героя надщербилося серце, коли забрали Рудика – коня, котрого батько пообіцяв Микольці, але якого довелося продати, аби вирятувати з біди молодшого брата. Разом із тріщиною у серці з’явилася глибока, закорінена на мнемонічному рівні, образа на Тимка. Але чи винні коні у юнацькій пекучій кривді, що розрослася у душі, мов ракова пухлина?..

Вдруге запекло у серці з приходом радянської влади, яка забрала пару коней до колгоспу. В один момент розрахунковий шлюб із Теклею втратив свою значимість, бо пов’язали двох людей не весільні рушники, а міцні породисті коні: «Чорти б тебе забрали, зміючко. Вже і плюнув, може, якби старий не роздражнив тими панськими кіньми…» (с.35). Але чи винні коні у тому, що вони були для Микольці його гордістю, його опорою, його мовчазним щастям?..

Згодом залишився ще один – останній. Не кінь, а тінь минулого господаря. Щоб вберегти тварину від неминучої загарбницької політики, Микольцьо переховував її у власній хаті. Лише глибокої ночі, коли пильне око «червоної зірки» на короткий момент втрачало свою пильність, господар виводив свого коня і разом з ним чув себе щасливим. Врешті, і його довелося віддати, щоб відкупитися від війська, бо знав: краще втратити силу, ніж самого себе. І стало якось порожньо. Не лише в господарці – в усьому чоловікові. Бо коні – то було не лише майно. То була частка його волі, його хазяйського "я": «Чувся, ніби зостався без рук і без ніг одночасно. Навіть Тимко видавався йому меншим калікою, як він сам тепер» (С.83). Щастя, мовляв, не в серці, а в полі: зораному, засіяному, родючому. Микольцьова любов не пульсувала в грудях – вона лягала в комори, вимірювалася вагою мішків і лічилася рублями: «Ще коли коні були свої та землі Теклині не забрали, то хоч знав Микольцьо, за що мучиться. А коли голий зостався, то так його тиснуло, що сам себе, своє серце, у ту землю закопав, а її відібрали й навіть могилки над бідним зраненим серцем насипати не дозволили» (с.153). Саме через коні та землі відмовився Микольцьо від тієї, яка кохала його, і яку кохав він. Відмовився не з ненависті, а з переконання, що любов – то для багатих духом, а йому треба будувати хату, хазяйство, добробут. А ще згодом – знехтував сином, якого не зумів прийняти як частину себе. Бо ж син – то відповідальність, то клопіт, то не те щастя, про яке він мріяв. Але чи винні коні в тому, що стали примарою, ілюзією та найбільшою мрією життя Микольці?..

Те щастя, яке у снах приходило до чоловіка і мало чітко визначені назви, а саме: коні, земля та гроші, ставало тими трьома китами, на яких трималася його збентежена та викривлена свідомість. На противагу жалюгідному та егоїстичному образові чоловіка Мирослава Кирильчук пропонує читачеві образ сильної, раціональної, мудрої та виваженої жінки Теклі. Старша від Микольці на цілих шість літ, а за рамками тривкого сільського менталітету на пів життя, героїня існує у світі власної неповноцінності, яку нав’язало їй суспільство. Засидівшись у дівках, Текля погодилася б на будь-який оптимальний варіант, однак якщо чоловіка можна купити, то чому б не вибрати найгарнішого? Проте, як виявляється, купити можна все окрім любові…

Вражає у цьому союзі те, що люди, які жили під одним дахом, спершу навіть ненавиділи один одного, а згодом зуміли викроїти із власних гордощів повагу, відданість власним обіцянкам, зберегти сакральну пам’ять та не втратити силу роду – основну ідентифікаційну одиницю людства. Насправді, все це було можливо завдяки жінці, у свідомість якої на ментальному рівні закладено берегти, примножувати, жертвувати та офірувати любов. Текля не прогнулася ані під тягарем життєвих обставин, ані під брудним чоботом радянської влади, ані перед байдужістю власного чоловіка. Образ Теклі у романі «Микольцьове щастя» – це світлий, емоційно глибокий і водночас трагічний образ жінки, чия доля стала жертвою чужих рішень і суспільних уявлень про шлюб. Вона не бореться за чоловіка – не тому, що байдужа, а тому, що розуміє: справжнє кохання не потребує приниження. Її норовлива присутність – це своєрідна моральна межа, яку переступає Микольцьо, обираючи не серце, а вигоду: «Текля на таке ніколи б не погодилася. Вона й за те щастя, що має, Богу не дуже дякує, бо вже з перших днів якесь воно точно не Боже. Навіть трохи не людське…» (с.66). Текля не викликає засудження навіть тоді, коли її життя йде врозріз із «традиційною» логікою жіночої долі в подібних сюжетах. Навпаки, читач проймається до неї співчуттям і вдячністю: вона – жива, справжня, не ідеалізована. Короткотривалий зв’язок із Гансом, німецьким окупантом, з одного боку бентежить моральні стіни ментального та жіночого єства. З іншого – чи не ставили ви собі питання: якби не приречені стосунки Теклі та Ганса, то чи зуміла б вона полюбити родину Микольці? Чи змогла б відчути таку неосяжну прихильність до його сина? Чи знайшла б у собі сили врятувати його брата і пройнятися жагою національної ідеї? Усі ці почуття можливі за наявності більшої емоції – любові: «Так, нібито Текля придумала собі свою любов, бо що ж із неї насправді зосталось? Нічого! Ні-чо-гі-сінь-ко! Їдні лиш спомини болючі й солоні, гіркі та рясні, як оці її сльози» (с.150).

Та найсвітлішим проявом Теклиної душі у романі є її ставлення до сина Микольці – спритного і тямущого хлопчика Миколки. Жінка простягає руку підтримки і любові до тієї дитини, яку не народила, але яку, по суті, виховала серцем. Текля дбала про Миколку – тихо, без надмірних слів і сцен, але щоденно, віддано. Її турбота була непоказна, однак саме така любов – найглибша. І врешті саме вона стає тією ниткою, яка з’єднує двох чоловіків, розділених не лише долею, а й упертістю, мовчанням, помилками. Вона наполегливо наближає байдужого батька до сина – не змушуючи, а через приклад, через людяність. Її доброта перемагає все, навіть роки відчуження. Врешті, вона дала Микольці шанс бодай щось зрозуміти і саме через неї до героя приходить пізнє прозріння: щастя – не в полі й грошах, а в тому, хто залишився поруч, коли навіть ти відвернувся: «Чого ти, діду, мовчиш, хоч хитни головою, покажи, що живий! Чи сорочки шкода? – повернулася Текля до Микольці й замовкла, бо з його здорового ока, того, що було з Теклиного боку, текли сльози» (с.357). Востаннє коли Микольцьо плакав так щиро, було, наче душа його розірвалася на дві половини: перша – коли з-поміж сивого часу виринула Гелена, мов тінь утраченого щастя, і він почув у її голосі усе, що колись загубив; друга – коли віддавав коня, єдиного свідка його волі, мовби одривав від себе останню жилку живої пам’яті. У тих сльозах текла не лише туга, а й спокута за роки мовчання, за вибір, що коштував йому серця. Але чи винні коні у тому, що стали тією вагою, яка перехилила терези не на бік любові?

Таким чином, Микольцьове щастя – це не те, що він мав, а те, що втратив. І водночас – це щастя, що стало можливим через Теклю. Бінарність назви розкриває глибоку іронію долі: один (Микольцьо) мав усе – й не відчув, інший (Миколка) виріс в любові – й зумів жити. А посеред них – Текля: мовчазна, незламна, ніжна сила, що зцілила чуже, не зрадивши свого.