Історія одного героя, накладена на контекст його епохи, не раз ставала темою популярного роману в сучасній українській літературі. Оповіджена вміло, з розумінням важливості приватного досвіду в загальносуспільному дискурсі, а також з увагою до деталей, що надають вірогідності та переконливості оповіді, така історія забезпечувала успіх твору в читацькому сприйнятті. Згадаймо хоча б твори Марії Матіос, Василя Шкляра, Володимира Лиса, Мирослава Дочинця. Адже, що не кажіть, нам зручно осмислювати минуле крізь призму приватних людських історій. Це формат не нав´язливий і не нудний, на відміну від наукових праць чи публіцистичних статей.

Мирослава Кирильчук також вибудовувала структуру свого роману довкола долі одного персонажа - галицького селянина Микольця, іронічно обігруючи ілюзорність його розуміння щастя. Якщо від початку твору увагу зосереджено справді на Микольцеві, то згодом вона переходить на його дружину Теклю, а загалом конструкція роману нагадує традиційну сімейну сагу. Щоправда, інших персонажів окреслено лише пунктирно, мірою того, як їхні шляхи переплітаються зі стежками Микольця та Теклі.

Художня проза Мирослави Кирильчук тяжіє до традиції. Авторка не схильна до експериментів і вдається до типової наративної форми, що можна визнати цілком успішним та органічним прийомом. Оповідь у “Микольцьовому щасті” нагадує спокійний внутрішній монолог героя: авторка стилізує і манеру рефлексії, і характерну, забарвлену діалектизмами, мову селян. Читач навіть не завжди зауважить “шви” нарації, хоча спочатку оповідь ведеться від імені Микольця, а пізніше її суб´єктом стає переважно Текля. Оповідач у творі виражений мало, він ніби й присутній, проте свої повноваження охоче передає персонажам. Таким чином досягається ефект автентичності, який є особливою привабою цього роману.   

Конструювання оповіді є безумовною заслугою авторки. Твір читається легко й приємно, нагадуючи спокійну течію тихої річечки поміж верболозами. Читач ніби поринає у розважливий, неспішний і нерідко наївний монолог персонажів, що згадують окремі епізоди свого життя, а при цій нагоді роздумують про час і цінності, в які вірять, а також про владу - страх і одвагу, яку вона викликає в селян при ближчому зіткненні.

Ба більше, оповідь править за найпевніший об´єднуючий елемент, який злучає розрізнені нариси в єдине ціле. Весь твір укладено з коротких розділів, що мають в основі враження однієї події чи мікроісторії героя. Авторка свідомо уникає ходульного “героїзму”, хоча розповідає про час, у якому було чимало виняткових людей та подій. Слід віддати їй належне в тому, як уникає порожнього пафосу. Наріжні істини вдається втілити в простих словах: це цілком відповідає селянському світосприйняттю героїв, в основі якого християнська мораль та вітальна сила, протиставлена руйнівним впливам зовнішніх чинників, які втілені у зміні влади та її репресивній політиці.

Часова рамка оповіді окреслена також дуже вдало. Вона охоплює період, який випадає оцінювати як досвід тоталітаризму - від передодня Другої світової війни до Незалежності України. При цьому основний акцент покладено саме на воєнний та повоєнний період - найбільш драматичний, гострий, ризикований у житті персонажів, що перевіряє їх на міцність характерів. З одного боку, вибір часу акції цілком природній, бо накладається на період життєвої активності Микольця й Теклі - від парубкування (чи по-галицьки, кавалєрки) до старості й смерті. З іншого боку, тут маємо хитромудрий вузол, у якому сплітаються основні конфлікти та суперечності епохи. Калейдоскопічна зміна влади при незмінності практикованих нею методів тиску, визиску та репресій блискуче ілюструє цю зону конфліктів.

Спочатку Микольцева історія розгортається на тлі передвоєнної Польщі: звідси й життєві пріоритети героя, який, маючи гарну фізичну вроду та успіх у сільських дівчат, вирішує одружитися заради багатства, а сватаючи Теклю Гаман, думає не так про дружину, як про землю та коні, які отримає в посагу за нею. Проте доля немилосердно жартує з чоловіком, обертаючи в порох його наївну віру в багатство. Микольцьо уявляв щастя як заможне існування, що дозволить стояти в церкві серед гонорових господарів, однак прихід радянської влади (перших совітів у 1939 році) цілком зруйнував його наївні сподівання. Тоді Микольцьо обрав іншу тактику - пристосування: він намагався бути, як усі, не вирізнятися, а сумлінною працею (“робив як дурний”) прагнув здобути прихильність влади. І це частково вдалося, бо за німецької окупації він уникнув вивезення на примусові роботи, а за радянської влади мав довіру голови колгоспу та пізніше партійного начальника Митрофана Петровича. Доля Микольця складається як типова траєкторія виживання за несприятливих умов: він пожертвував своїми уявленнями про щастя заради того, щоб зберегти себе та свій дім в умовах абсолютної загрози, коли безпека була вкрай примарною перспективою для простого селянина. Історія героя стає історією глибокої нещасливості та розчарування в усьому. Єдине, що нагадує про юнацькі амбіції Микольця, - це його пристрасть до коней. Навіть будучи їздовим у колгоспі, ставиться до тварин винятково уважно, згадуючи про власних коней, які забрала в нього червона влада та війна.

Історія Теклі складається в романі інакше. На початку героїня зображена в негативному світлі: злісна, самовладна, горда, погано вживається в родині свого чоловіка, та й із власними родичами конфліктує. Проте не спішімо зі стереотипами: авторка поступово показує внутрішню метаморфозу Теклі, що схиляє її до добра й любові. В умовах війни вона переживає таємне кохання з німцем Гансом, і це назавжди змінює жінку. Відтак, її історія багатша і складніша, ніж Микольцева. Відчувається, що авторка виразно переносить свою симпатію саме на Теклю, котра від певного моменту оповіді стає в її центрі, що більше - своєю постаттю визначає моральні орієнтири українського повоєнного села. Текля відкривається по-новому, а на старості навіть компенсує відсутність родинного тепла у відносинах із чоловіком. Так, вона розшукує позашлюбного сина Микольця й поступово домагається визнання цього зв´язку, що обертається певною (нехай і запізнілою) сатисфакцією для їхньої сім´ї, що так і лишилася бездітною.

Чи є така метаморфоза Теклі переконливою? Не зовсім. Виглядає вона дещо мелодраматичною, спрощеною. Перетворення злостивої й жадібної селянки на добру й лагідну якось не вписується в логіку розвитку характеру, хоча - воля авторки так чи інакше обертати вдачі персонажів. Проте не підлягає сумніву, що цей прийом ефектний та повчальний - як житейський досвід, що веде до добродійства й любові. До того ж, забезпечує авторці такий потрібний для роману happy end, щоби читач відчув правдивий катарсис від оповідженої тут історії. Через те у фіналі батько віднаходить сина та внуків, а сама Текля спокійно доживає віку у власній хаті, дотягуючи майже до ста років. І її смерть символічна - на тому самому  клаптику землі, який обробляла всеньке життя, з блаженною усмішкою відходить у кращий світ стара селянка, лишаючи у спадок нащадкам цю землю та добру пам’ять про себе.

І Микольцьо, і Текля по-своєму нещасливі, адже розминулися зі своєю любов´ю: він тоді, коли відкинув кохання Геленки й обрав шлюб з розрахунку, а вона тоді, коли закохалася в заїжджого німця, не маючи надій на продовження їхніх стосунків.

Утім, поняття любові також відносне, воно підлягає переоцінці з позицій життєвого досвіду. Текля резонно розмірковує про це: “І що в їхні часи знали про любов? Батько-мати змаленьку не говорили про таке. Любити - любили, але ні словом про таке не заїкалися. Може, часу не мали за роботами щоденними, може, встид було нюні розводити, може, не навчені своїми батьками й не наслухані про ту любов були. А Ганс їй розказав про любов за всіх - і за батьків, і за Микольцю, і навіть за дітей ненароджених”.  

Обоє героїв у старості переживають символічне повернення ілюзорного щастя: він - тоді, коли до села приїздить із концертом відома польська співачка, тобто колишня кохана Геленка; вона ж тоді, коли пише лист до Ганса і, зневірена спробами його переслати чи передати, спілкується з адресатом у сні. Однак Микольцьо лишається пасивним щодо втраченого щастя. Текля ж виявляє більшу силу характеру та винахідливості й повертає собі любов уже в цілком інших формах - допомагаючи та співчуваючи ближнім, даруючи їм свої щирі почуття, збагачується й сама, здобуває повагу й шану односельців. Так само вона стає, на відміну від чоловіка, носієм національної свідомості, співчуваючи боротьбі УПА та утверджуючи традиційні цінності в умовах чужої цинічної влади. Не випадково саме в цьому образі прочитуємо авторські інтенції: як зберегти себе в підлі часи, коли навколо брехня і зрада, як здобути життєву мудрість, переступаючи через банальні образи та кривди родинного й побутового характеру. І - як снити про щастя, незважаючи на життєві поразки й марноти.

Особливість роману “Микольцьове щастя” проявляється в доборі персонажів та висвітленні історичних подій. Характерно, що авторка цілком “розчиняється” у своїх героях, які репрезентують світ галицького села в умовах драматичних випробувань ХХ століття. У романі немає ані національних провідників (хоча про героїчну боротьбу УПА тут ідеться), ані радянських авторитетів; якщо й трапляються такі образи, то вони епізодичні, не більше. Село виявляється зображеним із власної перспективи, зсередини, по-своєму герметичне й чинить сталий опір зовнішнім впливам. Воно не включене безпосередньо у великі історичні події цієї епохи; навпаки, хвилі тих подій розбиваються й затухають, потрапляючи на ґрунт одноманітного сільського життя та усталеного побуту. За окремими деталями можемо відтворити напруженість і гостроту буття: чи тоді, коли сусідів Микольця висилають у Сибір, чи тоді,  коли його брат іде до лісової партизанки УПА, а він сам бере участь у придушенні національного опору у складі “стрибків”, чи тоді, коли Текля дізнається про еміграцію чоловікового брата до Канади.

Так стається з Другою світовою війною, що була в межах цього періоду найтяжчим випробуванням, властивим чистилищем. Для Микольця вона обернулася загрозою смерті й каліцтвом, а в долі Теклі була вписана безнадійним коханням (“краденим щастям”), утратою і пожиттєвою тугою за втраченим. І якщо в читача виникнуть аналогії з сучасною війною, то описаний авторкою досвід можна сприйняти як по-своєму корисний: це досвід тривання, попри всі перешкоди й змори. Українське село, зображене в романі, витримало найтяжчі випробування. Платячи за них великою кров’ю і великим болем, воно все-таки вижило, щоб передати свою живучість та опірність наступним поколінням, які зростали вже в мирних умовах, при відносно слабшому тискові влади - аж до занепаду Радянського Союзу та становлення незалежної Української Держави. 

Заворожує спокійна і розважлива інтонація авторки роману, в якому немає детективної гостроти та вигадливості сюжету, дарма що є тяглість історії, її органічна закоріненість у долях персонажів. Звісно, великою мірою успіх роману забезпечує колорит оповіді. Авторка блискуче відтворює мову персонажів - з численними елементами галицького діалекту, з назвами предметів сільського побуту (тепер не кожен читач їх ідентифікує без коментаря), з вигадливою ідіоматикою фольклорного походження. Її пізнання теми, як знати, є насправді органічним, глибоким, щирим. 

У романі Мирослави Кирильчук є все, для того, щоби здобути прихильність читача.

Історії героїв оповіджені просто й щиро, їхні постаті досить характерні - реалістично-наївна Микольця та дещо ідеалізована Теклина. А еволюція персонажів, попри всі випробування, веде до щасливого фіналу. При цьому подієво-історичне тло прописане цілком переконливо, навіть у деталях, що робить оповідь не лише щирою, а й переконливою, додає їй глибини приватного свідчення минулого. Варто відзначити також вдале художнє оформлення: книжка вийшла стильною, зробленою зі смаком.  Ілюстрації Марії Соловйової добре відображають не тільки зміст розділів, а й авторську символіку. Варто привітати авторку й видавництво з успішно реалізованим проєктом, тим більше, що це дебютний роман письменниці. Так само варто сподіватись, що здобутий нині творчий досвід Мирослава Кирильчук примножить у наступних книжках, написаних з не меншою любов´ю і пристрастю, ніж “Микольцьове щастя”.