Та, яка справді творить нове слово в своїй царині. Донести й довести це неможливо, оскільки сучасна, злободенна  література в Україні не перекладається. І винні в цьому не ліниві перекладачі, а, передусім, видавці.    

Як перекладач, я, звісно, цікавлюся тією літературою, з якої доводиться перекладати. У моєму випадку ідеться про літературу французьку. З моєї точки зору, – якщо вже Україна прагне до Європи, а дехто вже тепер вважає себе європейцем, – треба перекладати найсвіжіші твори. Мені кажуть: Уельбек. Так, це один з найвідоміших французьких авторів, два романи якого я переклав. Але після «Можливості острова», виданої 2006 року, він мовчить. Не тому, що йому немає чого сказати. Просто метода в Уельбека така: поїхати собі на якийсь віддалений острів або до екзотичної країни (бажано, щоб людей було якомога менше) і писати, скільки заманеться. Може, місяць, може, рік, а може, й п’ять років. Дякувати Богу, у Франції письменник може дозволити собі так довго писати щось одне, навіть не будучи міністром чи депутатом.

Чому в Україні був перекладений Уельбек? Бо його переклали в Росії. Змінити ментальність наших видавців неможливо. Вони вперто мавпують усі бізнес-рухи видавничої галузі росіян. Беґбеде? Чудово! Ґавальда? Окей! Крок вправо, крок вліво – розстріл! Отож, Франція у нас виходить, вибачте, з якимось перекошеним обличчям. Тим часом з десятки найпопулярніших французьких авторів за різними версіями хіба хтось один не те що перекладений, а взагалі відомий в Україні! Маю на увазі конкретного письмака – Бернара Вербера, знову ж таки, давно перекладеного російською. Наклади творів цього автора сягають мільйона примірників.

Оскільки я в добрих стосунках з французьким видавництвом Albin Michel, де видається Вербер, і постійно цікавлюся новими авторами, звичайно, я розпитав і за нього. Виявляється, права на території України продано. Російському видавництву, яке має філію у нас. Але українською Вербера немає. При цьому він модний автор – і далеко не такий поверховий, як, скажімо, той же Беґбеде. Конкретне питання: чому він досі не виданий українською? Та сама історія з Жаном-Крістофом Ґранже – автором бестселерів, за якими в Голівуді зняли вже не один фільм. Скажімо, «Багряні ріки». Права на території України продано російському видавництву. Тому самому. Українського перекладу Ґранже немає…

Є й інший бік медалі. Найбільш касовими в Albin Michel вважаються Марк Леві, Максим Шаттан і Моріс Дантек. Усі три – перевірено на собі – справді вартісні автори. І права на них ще не куплені. Але у нас їх все одно не перекладуть. Знаєте, чому? Бо наші видавці звикли не просто видавати книжки, а й отримувати на це діло різні гранти. Ідуть до посольства Франції і клянчать: дайте нам, ми отакого-такого хочемо перекласти. Раніше справа взагалі кепська була, бо давали здебільшого на класику, отже, читач аж ніяк не міг скласти уявлення про сучасний літературний процес на батьківщині Вольтера і Наполеона (та й, зрештою, у будь-якій іншій країні Європи). Зараз посольство політику ніби змінило, наголос робиться на «сучасних» (у якомусь збоченому розумінні) авторах. Але цим «сучасним» авторам вже по десять, щонайменше, років! А що казати про «сучасних» Жіроду (середина минулого століття) і Арто (початок того ж століття)? Одразу кажу – проти цих авторів нічого не маю, Жіроду сам перекладав. Але який видавець візьметься за драматургію, тим більше таку, що не входить до шкільної чи університетської програм?!

Зрештою, посольство має рацію: нащо давати гроші на видання відверто комерційних авторів? Хоч які б якісні і вартісні вони не були. А видавці, звиклі до халяви, не хочуть видавати самотуж, бояться. Аякже! Привид кризи гуляє країною!

Отже, маємо замкнене коло. Ні посольство не хоче давати гроші на справді сучасну літературу, ні видавці не бажають її видавати. А читачам лишається задовольнятися тим, що сують. Тобто макулатурою. Отакі-от перипетії видавничого процесу в Україні.