Те, що вчора вважалося ознакою несмаку, наразі виявилося модним, сучасним, стильним, необхідним для адекватного сприйняття тексту. Неприродне, зверхнє – посіло чільне місце в творах провідних письменників і стало актуальним. Література прийняла нову позу. Ім’я цій позі – кемп. Це форма чуттєвості, яка перетворює не стільки фривольне в серйозне (що спостерігалося при канонізації джазу, народженого як музика для борделів), скільки серйозне у фривольне.   

В кемповому творі повинно бути деяке перебільшення і обов’язкова маргінальність, а також вульгарність, що видається читачу за рафінованість. Кемп – це крайнощі. Гасло кемпу: «Це добре, тому що жахливо». Нашій літературі притаманні штучні провалля і китайські дрібнички, червона помада і бруд під нігтями, жіночність чоловіків і чоловічність жінок. Це і є - кемп.  

Його мета не в створенні гармонії, а в надмірній напрузі, постановці жорстких запитань, на які складно знайти відповідь. Література грається з нами, ставлячи нас в такі ситуації, де наші колишні моральні установки переживають фіаско. Людина – це самотня істота, яка з’явилася на цій планеті для того, щоб самотужки боротися з несправедливістю світу. Те, що видавалося банальним, наразі видається фантастичним. У зображенні убогого і огидного сучасні письменники знаходять щось самобутнє, актуальне, важливе для читацького загалу.  

У кемпі все просто і ясно: можна взяти пакет зі сміттям, прикрасити його стрічкою і кинути в натовп – милуйтеся! І народ буде в захваті, тому що це нове, епатажне, шокуюче. Можна підійти до якогось меморіалу, показати рукою на скульптуру і вигукнути: «Ось – виродок!». І ти поет. А взагалі найкраща арена для кемпу – це літературні слеми. Адже там стираються будь які межі дозволеного. Журі – звичайні люди з натовпу, яким дають право оцінювати поезію. Навіть якщо ці люди нічого в ній не тямлять. Публіка, що відвідує літературні слеми здебільшого складається з аматорів, студентів, друзів поетів і просто людей, які вважають себе богемою. Зацікавити її можна лише вдаючись до засобів кемпу: брутальності, вульгарності, фривольності, епатажу. Акторська гра і смисл творів оцінюються за п’ятибальною системою. Твір вважається змістовним, якщо він написаний за певними стандартами: висвітлення гострої соціальної проблеми, ставлення автора до неї, виражене у нецензурній лексиці, зображення вад суспільства, або, навпаки, возвеличення їх etc . Зовнішній вигляд автора також має велику роль. Чим маргінальніше виглядає автор – тим вище бал він здобуде. Слем – це сучасне м’ясо кемпу.  

Кемповий твір замислити неможливо. Він базується на простозичливості, яку ми постійно намагаємося відкинути. Кемпу властива серйозність, приречена на провал через високопарність і невластивий розмах, через акт надуманого убозтва (що насправді є треш, запропонований замість мистецтва). І якщо кітч був лише оманою, створеною на честь високого мистецтва, то неоубозтво є омана, яку ми створюємо в ім’я тієї жахливості, що й намагалося розкути мистецтво кемп і, як наслідок, ми бачимо потужний рух маргінального в сучукрліті.  

Проблематику кемпу вперше виділила С’юзен Зонтаг в 1964-му році, а згодом і Мартін Хайдеггер, який вирізнив прихід нової людини в літературу – андрогіна, який не терпить колишню етику.  

Те, що відбувається зараз в українській літературі зараз сягає вглиб, на сторіччя назад, в 20-і роки. І хвиля контркультури матиме майбутнє тільки тоді, коли ми витіснимо маргінальність зі своїх творів і будемо готові до нових звершень, коли на зміну постмодерну прийде щось нове, потужне і цікаве.  

З одного боку, мені подобається слем-рух, подобається та сміливість і відвертість, яку сповідують сучасні митці, а з іншого боку, я вважаю, що слем повинен прогресувати, а з ним і твори авторів не повинні обмежуватися грою на межі фолу. Чи відбувається цей прогрес? Так. Але кожна культурна епоха зазвичай розпочинається із самоусвідомлення, що саме залишиться нащадкам.