Не маю жодного наміру ставити під сумнів дані, наведені Іриною Славінською. Не вважаю за потрібне посипати голову попелом та входити в алкогольний штопор від усвідомлення того, що разом із колегами займаюся нікому не потрібною справою. Просто є одне уточнення: Ірина Славінська, зробивши все правильно, помилилася, як говорив свого часу Шерлок Холмс, у висновку. Тобто, зробила не той висновок, який більш очевидний.

Бо ж насправді українці - читають! Не те, що хочеться Олегові Солов`ю, критику з Донецька. Тобто, не обмежують власний світогляд книгозбірнею з 20-ти так званих «вічних» чи «розумних» творів. Полемізує з висновками Ірини Славінської хоча б ось така інформація: в Тернополі населення читає найбільше в Україні. Не розмазуючи куліш по тарілці, скажу, чому так. У Тернополі, виявляється, найбільше книгарень на душу населення.

Давайте уявимо собі таке: в Україні раптом зникають місця, де можна купити, наприклад, презервативи. Причому самі презервативи не зникають. Їх можна купити лише в Києві, Донецьку, Харкові, Львові, Дніпропетровську, а найбільше спеціалізованих торгівельних точок є в Тернополі. Вже за тиждень можна сміливо писати: по всій території України впав попит на презервативи. А за рік - горювати, що 82 % українців засобами контрацепції не користується. Хоча вони, ці засоби, неабияк затребувані. Особливо - серед молоді. Затребувані настільки, що під час випадково, з ініціативи місцевого бізнесмена організованого фестивалю презервативів у Козятині людьми розкуповується весь товар. Адже більше купити їх нема де.

Може, комусь таке порівняння видасться брутальним. Та не поспішайте: якщо замість слова «презерватив» поставити в цю матрицю слово «пиво», суть проблеми від цього не поміняється. Коли певний товар широко не продається, його просто не купуватимуть. Бо банально немає, де. А оскільки книга - це теж товар, то й продаватися такий товар теж мусить:

- у спеціалізованих книжкових магазинах;

- у відділах мережевих супермаркетів;

- у мережевих книгарнях;

- у відділах канцелярських товарів;

- у кіосках, поруч із пресою;

- на курортах;

- на автозаправках.

Навіть така влада, як радянська, передбачала одну книгарню та одну бібліотеку на певну кількість міського населення. І вже точно одне місце, де людям пропонувалася книжка, було в більшості сіл та селищ.

Щойно це все буде в Україні, щойно яка не яка, але - система книгорозповсюдження, заодно - кінопрокату, проіснує хоча б 5 років, тоді дослідники зможуть сказати, чи правда українці не читають. І чи дійсно ситуація з загальною грамотністю населення така трагічна.

Не ходять у кіно там, де нема кінотеатрів. Не купують книжки там, де нема книгарень. Не їдять бананів там, де не продають бананів. Не лизькають морозива там, де нема холодильників для його зберігання. Проте відсутність інфраструктури та індустрії зовсім не означає, що люди, в нашому випадку - українці, не читають, не дивляться, не слухають, не їдять певних продуктів, не носять певний одяг. Просто для того, аби роздобути їх індивідуально, суто для себе, докладаються титанічні зусилля. Більше про це вам може розказати, наприклад, Софія Філоненко - дослідник популярних жанрів із Бердянська.

Ви мені зараз скажете, що в Росії читають більше. Так, згоден, там у метро читає чи не кожен третій, сам бачив. Хоча мої спостереження і обмежуються Москвою. Проте в Росії загалом більше письменників! Давайте не будемо зайвий раз дратувати того ж Олега Солов`я та не станемо згадувати російську книжкову попсу (хоча лише з «дамських» романів будь-яких трьох актуальних російських письменниць можна скласти одну полицю в українській книгарні від стелі до підлоги, про «чоловіче» чтиво зболено мовчу). Візьмемо звичайну сучасну їхню прозу з «інтелектуального» сегменту. Щоквартально (!) в Росії з`являється з десяток (!) нових авторів, чия проза має чітку претензію та «інтелектуальність».

Хочете поговорити про тиражі? Давайте: стартовий тираж такої книги в Росії - 3-5 тисяч примірників. З огляду на це 1 тисяча примірників для аналогічної книги в Україні цілком відповідає російській ситуації: просто там населення в чотири рази більше. Але російські видавці так само скаржаться на падіння продажів. Причина - та сама: брак книгарень на території «от Москвы до самых до окраин». Саме тому український книжковий ринок, хай благенький, для сусідів такий актуальний - ми просто допомагаємо їм збувати їхню ж продукцію. Через - знову увага! - брак своєї. Про ситуацію в ближчих нам по духу європейських країнах я взагалі мовчу: одна Польща чого варта як приклад для наслідування й білих заздрощів.

У нас в Україні менше видавництв. Їх було б більше, якби було більше письменників. Точніше - більше тих, хто бажає писати книжки. Членство в Спілці письменників гарантує нікому не потрібний статус, зовсім не спонукаючи автора до писання текстів. Бажаючих не так багато, бо середній гонорар за 1 тисячу примірників - 2 тисячі гривень. Хоч є в тебе членський квиток НСПУ, хоч нема. Хоч російською ти пишеш, хоч українською.

Кілька місяців, якщо не років, важкої ручної роботи, якою є письменництво, має невідповідну оплату. Правда, в Росії можна отримати в чотири рази більше... Та це все одно не рятує: гонорар чи авторські відрахування хочеться отримувати, як співав Чіж, усе життя.

Це - можливо. Якщо, повертаючись до початку, книгарень в Україні буде хоча б 1 тисяча. По дві в кожному райцентрі (а їх 455) плюс по кілька десятків - у містах-мільйонниках. Звісно, таку справу слід починати з нуля. Вона потребує комплексного підходу: спеціалізована преса, телебачення, Інтернет, популяризація читання. Ще - фахові, а не самопроголошені критики. Котрим цікаві актуальні книжки, а не щоденне прославляння Кафки з Прустом та іншої слабо читабельної, а значить - мертвої літератури. Все це разом призведе до того, що писати книги в Україні стане не лише внутрішньою потребою чотирьох десятків прозаїків, про яких у нас кажуть: «Скільки можна видавати одних і тих самих!». З`явиться інший, комерційний стимул. І, відповідно, армія бажаючих. Дехто при наявності належної кількості книгарень зможе навіть пристойно жити за рахунок роялті. Якщо, звісно, працюватиме, а не ставитиметься до написання книжок, як до дивного хобі...

Ось за яких умов український письменник та український видавець перестануть хвилюватися та почнуть нормально займатися тією справою, до якої лежить душа. Одні - писати. Інші - видавати, бо є, де продавати. А читач - купуватиме й читатиме, бо заплатив гроші. Звісно, когось більше, когось - менше, когось - зовсім ні.

Проте за наявності книгарень не буде ілюзії, що люди в нас нічого не читають. А також стане неможливою ситуація, коли такі різні письменники, як російськомовний Андрій Курков та україномовний Степан Процюк в Україні мають однакові стартові (вони ж - фінішні) тиражі своїх новинок: 1.5 - 2 тисячі. Лишається трошки: дізнатися, хто ж створить в моїй країні нормальні умови для розвитку книжкового бізнесу та кінопрокату. Адже екранізація, котра потрапляє в кінотеатри, працює на книгу та автора. Доведено світовою та російською практиками...