У випадку з цією пригодницькою історією так само маємо щось на зразок «емігрантської» спроби «американського» наразі Набокова відтворити «старе життя» у Новому світі, чи пак дворянський рай, як у його романі «Ада, або радощі пристрасті». З однією лише поправкою – це була утопія, літературна фантазія, натомість події в романі «Падре Балтазар на прізвисько Тойво» Марини Гримич мають історичне підґрунтя. І недаремно головному героєві «баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина - до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Зрештою, багато хто з емігрантів в Америці через ностальгію називали свої селища на «європейський» зразок, і Парижем з Афінами у ковбойському краю нікого не здивуєш.

Так, наприклад, за сюжетом «Падре Балтазара», європейські іммігранти в Бразилії облаштували тут Нову Австрію. Чому не Баварію чи Лотарингію – ясно, бо «нова новоавстрійська порода» звучить, наче нова зороайстрійська раса, а це більш інтригує, ніж «набоківський» сюжет. А як згадати, що була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо, то й питатися особливо нічого. Загалом «була в собаки хата» - ось рефрен будь-якого емігрантського твору, і розбудова держави (наразі ідеального суспільства в бразильських лісах) рухала і рухає сюжет. От лишень у Гримич все не так сумно, як було насправді в наських переселенців.

Насправді авантюрна історія фальшивого панотця Балтазара на пару із засновником колонії Габріелем (з села Дуліби у Східній Галичині), яка сталася в кінці ХІХ століття – це ж, по суті, пригоди яких-небудь сучасних Тімона і Пумби, які потрапили зі свого американізованого далеку до туземного царства, будучи змушені удавати з себе богів, пророків і вождів. «Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії, - уточнює авторка. - «З великими почестями» - це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти».

Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі - не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними Дикого Заходу (а також прилеглих латиноамериканських територій). І вже цього разу все буде так (розбудовано, заселено і оповідано), як батько казали. Як саме? У Туреччині, мовляв, та ж самі турки. Отаке мале – і вже турченя. 

Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. Роман. - К.: Нора-Друк, 2017. - 256 с. - серія «Читацькийклуб».