«Розстріляне відродження» особисто мені вельми дороге. Там я плаваю як пструг (форель) у воді. Вкотре дочитав «Київських класиків» (упорядник В. Агеєва).

Ті мої викладачі київського універу зовсім були не ті, що в пору Филиповича й Зерова, проте Олег Бабишкін, стовідсотковий совок, принаймні мене освітив про красне письменство від Естонії до Туркменістану. За що йому, Олегу Кіндратович, я вдячний.

А що стосується нас, ріднесеньких, то на творчості Володимира Винниченка ми й застряли. Власне після Розстріляного відродження, що Його породив Винниченко, – вітчизняне красне письменство обернулося на сучукрліт.

Я про те, щоб зрештою сучукрліт засунути в одне місце, й заходитися довкола «Краси і сили» мого кумира – Володимира Кириловича Винниченка.

Куди там Андруховичам (доньці і батьку) із Забужко... Ага, ще є – Курков.

Після Тараса Григоровича Володимир Кирилович ще той їздовий, що неодмінно підпряжне нас до творчості Шарля Бодлера.