У будь-якому разі, нова книжка в певному сенсі розвиває мотиви попередньої в тому ж жанрі, тобто від «Благбаза до Монмартру», не кажучи по фундаментальну «У задзеркаллі 1910-1930-их років», ідучи ще далі – в 1940-1960-і. Оскільки автор народився пізніше, то його «непершість» в ряду родини й історії очевидна. Він зовсім маленький у цьому контексті родинних вощаних фігур. А також в контексті глобальної цитати.

Тож родинні апокрифи й історичні сюжети, закордонні мандри й літературне життя переказані в книжці "Вважайте мене Студебекером" в стилі метафізичного реалізму, що межує з художнім вимислом, гумором, сарказмом та ще безліччю жанрових ознак нашого рідного декадансу. Про що, наприклад, отся

Холодногірська баляда

У дитинстві та юності я був скромний і замкнутий, але я був і залишаюсь лідером думок! Від молодшого і середнього, а також старшого шкільного віку до студентських, робітничих і селянських депутатів, тобто, тьху, армійських, мистецьких і літературних років я був (і залишаюсь) теоретиком інтелєктуальних олімпійських ігор. «Ігоре, – закидали мені. – «теорія» по-українськи означає «споглядання», для якого необхідна дистанція, а ти?» «А я теоретик не українського, а світового клясу, – нагадував я. – Я живу в обставинах, що не допускають анінайменшої дистанції, і які вимагають негайної практичної реакції: стріляти, нападати, відповідати словом і відбиватися ділом».

Якось після цього, прийшовши до тями, я виявив себе в пивниці в оточенні юрби. Ще б пак! Я деклямував навстоячки «Іліяду» впереміш із «Гаяватою», тож хто б не схотів послухати! Про те, як попід Холодною, ясна річ, Горою йшли гурони і мохавки, а також про повний список кораблів, який я прочитав до половини, і який клином журавлиним над Еладою колись здійнявся…

Я був в екстазі, я вигукував войовничі індіянські кличі, горлаючи латиною з грекою, закликаючи в свідки Кецалькоатля й Че Ґевару і хапаючи зі столу чужі кухлі з пивом, які в мене лагідно відбирали їхні зачудовані власники. Ну, ви бачили. Точніше, читали. О, мені було їм що представити з Брокгавза і Ефрона! «Не сумуйте! – переконував я, тягнучи назад чуже розбавлене пійло. – Та й навряд чи ви сумуватиме за невключеним у «Велику Радянську Енциклопедію» ченцем Аб-боне Флерійським, чи не так? (Всі синхронно закивали). Адже «Велика Радянська Енциклопедія» не відстає від Брокгауза, якого в мого брата Валера є аж три томи – так от, вона не відстає щодо латинського поета Авсонія, Авраамія Паліцина, Абеляра, Яна Августа та авґієвих стаєнь. Ще й одночасно вона дає статті про автоґенне зварювання, про Адиґейську область, про автоплуг, про Авіяхім і про абсолютну систему одиниць!»

Відмахнувшись від бурхливих аплодисментів, що переходили в овацію і вигуки «Хай живе ґрунтівство!» та «Лоґопеди, встаньте!», я переконливо, як мені здавалося, перейшов до «Заратустри» в перекладі Жупанського. «Ми – це людство, що дійшло до останньої межі, – гукав я, стукаючи вирваним у заснулого слухача кухлем по мармуровому столику, як копитом. – Ми люди, які вирішили жити по-своєму, еґоїсти, упертюхи, безжурні їздці та їдці оселедця з хвоста! До вас звертаюся я, як до розумніших, аванґарде мій! Слухайте, особливо ті, що стоять позаду і ще не пішли мені по пиво до тьоті Зіни! Вимагайте відстою піни! Не стійте під стрілою! Не ходіть по путях! І нехай закінчується епоха, а хвиля, наче ця кружка, розбивається об каміння! Погляньте, як закипає піна! А що ж ви хочете? Чого ви всі взагалі, бляха, хочете? Зникнути, зійти нанівець краплями, сцяками, брудною піною? Ні, друзі мої, не так ви повинні загинути! Ні! Ходіть ближче, я вас навчу».

Юрба зачудовано зімкнула ряди, насунувши шапки на чоло і здмухнувши з нього піну. Тобто з мене, звичайно, а не з чола – як позолоту з крилець метелика чи попіл з гаванської сиґари.

«Отже, примусьте про себе говорити, пані й кавалери! – продовжував я, і тьотя Зіна за шинквасом прислухалася і теж змахнула сльозу. – Ясно одне: все йде до сраки, все визначено, виходу немає. Кожна хвилина примножуватиме приниження і бажання полірнути «Золотою осінню». З кожним днем розквітатиме спрага, як тьотя Зіна, коли ви робите комплімент їй, а не її… ммм… трохи кислуватому пиву. (Я відсалютував до шинквасу кухлем, і звідти сяйнуло золотозубою усмішкою). Гинути, немов з бодуна: це ясно То обставте ж свою загибель, прикрасьте її яскравим феєрверком з вінеґрету, випийте свою чарку так, щоб аж в очах темно стало! І попрощайтеся так, щоб ваше «до побачення» розкотилося по дворах. Тобто, вибачте, по світах. Ну, або хоча б по віках і століттях…»

…Я озирнувся. Ніч, панове, глупа, але не дурна ніч зазирала у вікна пивниці. Ніч стояла у дверях, прислухаючись до моїх слів. У запалій тиші хтось обережно торкнувся мого плеча. «Горький лагідно дивиться на тебе, – пролунав голос. – Ахматова знає про твою славу. Гайдар тебе любить та високо ставить. Зощенко виявляє до тебе інтерес». «А Козлевич? – ображено скинувся я. – А як же Козлевич? А Хвильовий? А Йогансен? А Павло Григорович Тичина? А тато мій Студебекер? Хами! Ха-ми!»

Я вже казав, що як прокидатись, залежить від сприту: можна з ключиком золотим у роті, можна з огнищем папи Карло, можна в крові сльозах і поті. А можна на лопанському льоду, що за пивницею, із заюшеною мордою, в одному чоботі, без шуби, без портсиґарів, прикрашених написами, без колекції годинників, без тареля, без валюти, без хреста і діямантів, без мільйона. Ще й на високому березі стоятиме румунський офіцер з тьотею Зіною, чи пак з собачим коміром, і дивитиметься вниз.

– Д’горі, сиґуранца проклята! – закричав я, забираючи кухоль, тобто, тьху, бравнінґ у Хвильового. – Паразити!

Офіцер мовчки вийняв пістолет і націлив його, як Сосюра, в кожні жирні очі, в кожну шляпку і манто.

Але це була розповідь про неспокій. Яка, як знати, триває.

Роpповіді про неспокій, панове, взагалі немає пивця.

Тобто, вибачте, кінця.

Тобто мистця.

Місця якому серед вас немає.

Ігор Бондар-Терещенко. Вважайте мене Студебекером. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025

Погортати книжку можна тут:

https://surl.li/pmlyjl