Жанр: гра в детектив

Цей збірник, як і попередній – «Це ж елементарно, сер…», є результатом конкурсу гостросюжетної прози малої форми й пропонує твори переможців. Тенденції зберігаються: зробивши приціл передусім на детектив у всій жанровій чистоті, експерти й упорядник отримали купу творів, серед яких власне детективний жанр був представлений у меншості.

Порівняно з першим збірником пропонований, попри це, демонструє прогрес. Попередня книга умовно ділила оповідання на «урбаністичні» та «рустикальні», і автори переносили дію своїх творів у реалії українських сіл. Від самого початку це було світоглядною помилкою, адже детектив – жанр, народжений на бруківці великого міста й за міськими межами просто не виживе.

Звісно, є твори «золотого віку», зокрема Агати Крісті, де дія переноситься в провінцію. Але, по-перше, українська провінція від британської сильно відрізняється. По-друге, англійська, як і загалом європейська проза до появи детективу в третій чверті позаминулого століття, вже мала сформовані традиції національних літератур, де дійовими особами виступали не пастухи з пастушками, а хоч провінційна, та все ж – аристократія. Нарешті, детектив на Заході – жанр не маргінальний, а в певних випадках навіть націєутворюючий. Натомість українське село в читацькій, та й суспільній свідомості маргіналізоване – або надміру романтизоване. Обидва шляхи для розвитку детективу тупикові.

Відчувши тенденцію, автори «Маніяка на замовлення» практично зовсім відмовилися в сюжетах від сільських реалій. Проте пішли в іншу крайність – пропонували детективи з елементами містики, чи правильніше сказати – містику з елементами детективу. Приклад – «Як любити русалок» Тетяни Люклі, де рівноправно діють земні люди та хвостаті русалки й інші мешканці водойм, а злочинець у «Дев`яти життях» Стаса Сидорака – не зовсім людина. Не кажучи вже про «Єдиний раз перелякався» Владислава Івченка, котрий остаточно визначив себе як майстра змішувати жанри, тяжіючи, втім, до ірреального.

У цьому нема нічого поганого, бо горор в Україні не займає навіть куточка в окремій ніші. Тому йде причіпним вагоном до детективної та пригодницької літератури й нечисленних трилерів. Прихистити його під дахом детективу – справа благородна й досить вдячна, бо містика в більшій мірі український формат, аніж типова урбаністика.

Через те, власне, кращі оповідання даного збірника тяжіють до готики, використовуючи в сюжетах її елементи. Герої стикаються зі злочинами, яким передують ірраціональні події, відсилаючи їх у світ потойбіччя. Передусім це «Фігури Ліхтенберга» Юрія Савки – священик з’ясовує обставини загибелі кількох молодих дівчат у провінції та бачить привид однієї з них. Також – «Чоловік у борсаліно» Дарії Приходько – у вбивстві підозрюється примара, дуже схожа на архітектора Владислава Городецького. Сюди ж варто додати «Твоя Д.» Яни Ніч-Кордонської: один із багатьох не кривавих, проте – елегантно вирішених творів, герої якого отримують загадкові анонімні записки, котрі псують їм життя.

Класичний детектив усе ж присутній. З домашнім завданням найкраще впоралися В`ячеслав Васильченко, пропонуючи читачам логічну загадку під назвою «Сорока – ворона на припічку сиділа…», Одарка Білоконь у творі з оригінальною назвою «Мисливець ходить, шукає зайця» та Юлія Ворон із міліцейсько-поліцейською «Голкою правосуддя». З рештою, уваги варті всі представлені оповідання. Адже разом вони репрезентують як потенціал українських «чтивних» авторів, так і актуальні для них тенденції.

Оцінка*****