У книжці «Правда полинова» (видавничий дім «Києво-Могилянська академія», Київ, 2009) зібрано виступи та есеї Сверстюка. Першим стоїть останнє слово на суді 1973 року, останній твір датований 2005 роком.

Вже сама назва першої книжки дає алюзію на відомі слова Христа: «Не думайте, що я прийшов, щоб принести мир на землю. — Я не мир принести прийшов, а меч». Меч, який допомагає людству самоочищуватися, — стверджує автор.

Цікаво, як трактує слова Спасителя святитель Ніколай Сербський: « Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, але меч». Так сказав Господь. Читай це так: «Не для того Я прийшов, щоб помирити істину і неправду, мудрість і дурість, добро і зло, правду і насильство, моральність і скотство, цнотливість і розбещення, Бога і мамону; ні, Я приніс меч, щоб відсікти і відділити одне від іншого, щоб не було змішання. Чим же відсічеш, Господи? Мечем істини. Або мечем слова Божого, бо це одне й те саме ».

У такому ж дусі розуміє євангельський вираз і Сверстюк. «В нашому поколінні виробився поверхово-атеїстичний погляд на євангельську мораль як на захололу манну кашку — всепримирення, прощення і забуття. Нема нічого більш фальшивого і більш протилежного істині за таку примітивізацію християнства морального максималізму. І простіте , і не осудіте , і примирітесь — усе це поняття євангельські, тільки ж у глибинному значенні. Примирення як ще і ще одна спроба порозуміння — так. Прощення як відмова від помсти — так. Але за все, що ти подумав у серці своїм, сказав чи зробив, — за все відповідатимеш», — підкреслює Сверстюк в есеї «Моральний приклад і моральний опір».

Коротко кажучи, в книжці йдеться про два світи: «світ узаконеного егоїзму» і протилежний йому світ борців на полі честі. В центрі уваги автора не викривлена історія України ХХ століття, особливо її найтрагічніша сторінка — Голодомор 1932—1933 рр. («Державний терор», «Людомор як філософія»). Сверстюк переконливо доводить, що це був геноцид, хоча й зауважує, що в українській історіографії є тенденція локалізувати більшовицький терор — проти України. «В Росії, ж, — веде автор далі, — навпаки всіляко замовчується український Голодомор, а большевицькі погроми і виселення народів завуальовували евфемізмом «тоталітаризм».

Окрім загальнофілософських, етичних статей, спогадів, історичних розвідок, у книжці багато уваги приділяється особам, що є гордістю українського, російського, французького та інших народів. У цьому ряду: Гоголь, Шевченко, Стус, Василь Симоненко, Олена Пчілка, Іван Кошелівець, Олекса Тихий, Надія Світлична, Микола Зеров, Алан Безансон, Андрій Сахаров, Сергій Ковальов, Роберт Конквест та багато інших. Серед їхніх антиподів — комуністичні та фашистські вожді від Леніна до Гітлера, сучасні політики Дмитро Табачник («Д.Табачник на службі») і Віктор Янукович (чий психологічний портрет пунктиром подається в нарисі «Коли посуд нечистий...»), Володимир Путін («Найбільша геополітична катастрофа ХХ століття») і Леонід Грач, Петро Симоненко і Ніна Карпачова, академік Костянтин Ситник, наш вітчизняний Герострат — Олесь Бузина, всіх і не перелічиш...

Сверстюк зауважує, що шлях боротьби і шляхетності завжди відкритий: тут завжди є вільні місця, але дуже мало охочих стати на нього, бо він потребує великої відповідальності і навіть жертовності. А от щодо життєвих благ, то на цій дорозі розраховувати нема на що. «Совісні й одважні правдолюби потрібні кожній країні. Таке місце завжди вакантне», — вважає автор.

Навіть самі назви есеїв показують, що письменник ставить для себе високу планку. «Про національну честь», «Про релігію і мораль», «Інтелігенція як самоусвідомлення нації», «Діяльний патріотизм» — про такі речі можна писати дослідження, а можна сказати й коротко. Але для цього потрібен специфічний хист, не кажучи про те, щоби бути на рівні цих філософських і релігійних проблем.

Можливо, автор не знає, що високі слова нині стали розмінною монетою, що вживати їх просто небезпечно? Не зрозуміють, не так сприйматимуть, іронічно осміхатимуться. Все це Сверстюк чудово розуміє, але всупереч цьому хоче повернути цим поняттям їхнє первісне значення. Бо його читачі — це явно не мешканці «такого собі «заповідника» порізнених користолюбців, у якому дихати нічим».

Говорячи про патріотизм, Євген Олександрович зазначає: «Широке слово патріот стало словом, яке беруть у лапки? І варто подумати, що мав на увазі Л.Толстой, коли казав: «Патріотизм — последнее прибежище негодяев». Мабуть-таки патріотизм, як і віра, завжди буває в тихім служінні».

Можливо, хтось скаже, а чи не занадто абстрактні проблеми ставить автор, чи не надто вони складні? Можливо, читати есеї Сверстюка нудно? Одразу можу розвіяти побоювання тих, хто сумнівається. Обидві книжки абсолютно вільні від нудного дидактизму, читаються на одному диханні. Цьому сприяє чудове володіння словом, тонке почуття гумору Євгена Олександровича — причому в усій повноті: від нищівного сарказму до простого жарту. Яскрава стилістична особливість Сверстюка — афористичність.

Детально розповісти про всі майже сто робіт автора в короткій рецензії неможливо. Проте не відмовлю собі в задоволенні сказати кілька слів про деякі з есеїв. Наприклад, у нарисі «Повернення Олени Пчілки» автор дає нам портрети батьків Лесі Українки — Олени Пчілки та Петра Косача, чиї постаті за совєтів замовчувалися. Ще б пак — батько ж був родовитий землевласник й маршалок повітового дворянства. А хіба можна було мати такого батька письменниці, яка вважалася мало не адептом соціалістичних ідеалів? Тому й незрозуміло було із шкільних програм, хто ж був її батько і чи був він узагалі. З цього приводу Сверстюк пише: «Селяни так і називали його «генерал», і в них ніколи не було підозри, що в генеральську садибу приносить дітей лелека — без відома господаря».

Один із найпронизливіших нарисів — про вчителя Олексу Тихого. Його ім’я відоме українському загалу в основному через перепоховання його разом зі Стусом та Литвином (не тим, звичайно, який «потрібен країні») 19 листопада 1989 року. Олекса Тихий був «просто» вчителем, людиною непохитною, із твердим моральним стрижнем. Це — «мученик, який переходить від катівні до катівні, і при тому ніколи не прагне уникнути карань». Він був позитивно й конструктивно спрямований, але вся його енергія спалювалася у протистоянні з офіційним фальшем, беззаконням і малокультурністю.

Чи варто було віддати за це життя? «Дивлячись яке життя», — відповідає автор. «Адже багато людей витратили своє життя на пристосування і не залишили по собі сліду. Вони були співучасниками колективного маскараду вірнопідданості, активістами кон’юнктурних починань, знаряддям обману, прикладом догідливості і слухняності. Для таких Олекса Тихий — незрозумілий дивак. Але ж усі люди високої віри, усі мученики за правду і захисники скривджених та знедолених, усі вчителі порядності й шляхетності були диваками. І чомусь саме їхні імена історія зберігає на насіння». І ще — «Той чоловік належав до породи людей, що гинуть у неволі, в муках, знівечені і скривджені, з тугою до світу іншого. Але не втрачають обличчя й гідності».

Петро Марусенко

Фото: www.helsinki.org.ua