Малігон — активна учасниця багатьох мистецьких акцій, фестивалів, читань, крім того, вона член ради Спілки письменників, тобто причетна до її оновленого керівництва (принагідно кажучи, уже настає час подивитися, як втілюються його реформаторські плани) і належить до «прогресивного» крила цієї організації.

Анна Малігон належить до тих авторів, які продовжують сповідувати досить традиційні, як на українську поезію ХХІ століття, форми. У даному разі це передусім специфічна мелодійність, риторика й переважна силабо-тоніка. І те, що авторка цілком залучена до спільних акцій із поетами, які практикують зовсім інші форми, інше висловлювання, беззаперечно свідчить про той втішний факт, що сьогодні в українській поезії форма, експериментальність/епатажність або їх відсутність, герметизм чи відкритість уже не є причиною для конфліктів і відчуження. Дискусії про, наприклад, «доцільність існування римованої поезії/верлібра» залишаються на відкуп відвертих маргіналів, а в літературі «квітнуть усі квіти».

Отож ніщо не завадило Анні Малігон наблизитися у своїй книжці до такої штуки, як романс. Звісно, це треба розуміти не аж надто буквально, а по-новому, із урахуванням сьогоднішнього культурного бекграунду, перекомбінована романсовість проглядається тут виразно. І навіть у «сердечній» назві книжки, досить буквально і стилістично не зовсім виправдано проілюстрованій на обкладинці. Узагалі сумна романтика в найширшому розумінні — чи не головний лейтмотив «Переливання крові». Авторка десь краще, а десь не до кінця убезпечує її від заяложеності за допомогою неочікуваних поворотів (та ж «богиня пива»), вдалих метафор чи психологізованих двозначностей («парк /як десятки схожих/ що залишили ми позаду/ зараз у мене важкий хребет/ і тому я сидітиму довше/ а ти майже повітряний/ ти/ порожнеча»). А найкраще, мабуть, у неї виходить фонетично досконала організація потрібного темпу й ритму на межі музичності, яка може бути м’якою і пливкою, а буває ламаною, зате рвучкою:

З-під світла легкої слини,
з-під теплих струн
злітаєш — і ти вже трепет,
і ти вже — струм,
тобі вже корали світять
у світ дерев,
не знати, де стогін... шепіт...
де крик, де рев.

Не виключено, що саме через такий фонетизм декотрі поезії Малігон набагато краще сприймаються на слух, ніж на око.

Ще одна характерна риса «Переливання крові» — регулярні звертання до якихось містичних натяків чи просто містифікованої атмосфери, а відповідну лексику можна знайти майже в усіх віршах. Подекуди це такий собі декаданс. В інших випадках — щось подібне до «магічного» мовлення.

Вірші Анни Малігон — переважно із сумної тематичної реальності, це такі собі «пісні гнаних і голодних»: людей із нещасливим коханням, із розбитими сім’ями, мешканців не дуже пристосованих до життя міст, місць і суспільних середовищ або просто тих, для кого щоденні небесні й земні краєвиди складаються в депресивний колорит. Але цю стражденність, іноді навіть надривність вона врівноважує гумором та іронією, ну й, зрозуміло, «антипоетичною» естетичною антивишуканістю. Здебільшого це виходить доречно:

Жовто-зелений день опустив прапори.
Баба Діна, вахтерка гуртожитку номер три,
щиро ненавидить музику, секс і понти.
Жодній душі не про_ско_чи_ти.
Діти закусують паскою алкоголь,
глибоко, ніжно ховають у кров його.
Всіх обдарує теплo, підставляй щоку:
кожній весні — по каштану, дівчині — по стрючку.

У будь-якому разі перед нами — не лише емоційно, естетично, а ще й психологічно та частково соціально наснажена поезія. Складне, майже тендітне поєднання співчуття, гри і злості, спровокованих навколишнім світом. Книжка варта уваги, далека від стереотипів про сучасну поезію, хоча й не позбавлена стереотипів власних.

Анна Малігон. Переливання крові. — Київ: Гамазин, 2012.

Олег Коцарев