Микола Тимошик – знакова постать сучасного національного інформаційного простору, відомий в Україні та за кордоном учений-українознавець, журналіст, публіцист, письменник, родом із славнозвісної Данини, що в Ніжинському районі на Чернігівщині. Книги його написані в популярному на Заході стилі «нон-фікшен». Принадою цього осібного стилю є строга документалістика, досі незнані архівні документи, невигадані історії, огорнуті в  гарну публіцистичну «вдяганку». 

«Лишусь навіки з чужиною…» та «Село», як предтечі «Змосковлення Буковини»    

Микола Тимошик, як дослідник нашої новітньої історії, де досі маємо стільки неточностей, замовчувань, а то й відвертих фальсифікацій, приємно здивував мене декілька разів.

Перший раз, коли до моїх рук потрапила його документальна книга  «Лишусь навіки з чужиною…» -  про страдницький шлях Івана Огієнка (митрополита Іларіона), який усе своє  життя присвятив воскресінню Української держави і на схилі літ побачив її відродження. Мало того, став активним учасником цих процесів.

Згодом  на основі архівних матеріалів зʼявляється фундаментальне дослідження -  у двох книгах - про нищення комуністичною владою українського села, зокрема його основи - ініціативних, працьовитих, мудрих людей, яких презирливо назвали «куркулями» і  з корінням вирвали з рідної землі. А на їх місце у новостворених колгоспах прийшла до влади сільська злидота, яка, крім політичних гасел, нічого не знала і не вміла. Свою працю столичний професор назвав ємко  і водночас просто «Село». Своєю глибиною, панорамністю, доказовістю, дохідливістю він вдруге здивував мене, як читача, як журналіста.

І ось  - новий історичний пласт:  два томи про те, як більшовицька влада майже півстоліття  перетворювала Чернівецьку область у форпост «розвинутого соціалізму».  Тобто планомірно знищувала все, що дихало українством, робила з людських особистостей оті «коліщатка» й «гвинтики», яким так легко забивати голови різними ілюзіями.   

Два видання «буковинської саги» в один рік 

Ця книга в один рів видавалася двічі – в Чернівцях і Києві:   «Змосковлення Буковини. Ментальність. Культура. Література» («Букрек», Чернівці, 2024, книга перша) і «Змосковлення Буковини. Ментальність. Культура. Література» (книга перша) та   «Змосковлення Буковини. Перо і мікрофон як зброя» (книга друга) -«Академія», Київ, 2024. Загальний обсяг двох томів, як і «Села», - понад 1000 сторінок.

І цим професор  Микола Тимошик здивував мене втретє.

Принагідно зауважу, що це двокнижжя прийшло до українського читача за фінансової підтримки Чернівецької обласної військової адміністрації та громадської організації «Буковинське земляцтво» в Києві.

Пряма мова

«Микола Тимошик — один із найбільш авторитетних і знаних дослідників інструментарію інформаційного простору України. Та тлі розвінчування міфів про Радянську пресу як «правдиву і демократичну», автор показує живучість стереотипів доби тоталітаризму, їх транзит у журналістику незалежної України, згубні наслідки контролю за пресою з боку корупційно-олігархічних кланів. Переконливим є акцент на критичне врахування повчальних уроків історії. Один із них — принциповий: необхідність повної деколонізації і декомунізації свідомості українських журналістів, усіх гуманітаріїв, розуміння ними тотожності чи конфліктності між правдою життя і домислами».

Професор Ярослав Калакура (Київ)

Пропаганда з виразним московським акцентом

У першій книзі цього фундаментального дослідження вчений на основі архівних документів і газетних публікацій дохідливо показує, як з кожним роком нова влада, принесена на штиках червоної армії у червні 1940-го, утверджувала свої догматичні ідеологічні постулати, навʼязуючи буковинцям спосіб життя, де людина була безправною, знеосібленою, бідною. Як матеріально, так і духовно. Де розпеченим залізом випалювалися національні особливості, які упродовж віків робили нас українцями.

То був гігантський пропагандистський маховик, який не зупинявся ані на мить. Школа, мистецтво, література, кіно, преса, величезна армія  лекторів та агітаторів безперервно трубили про «мудрість» і «силу» комуністичної партії, про «велич» радянської людини. Звісно, все це робилося з виразним пропагандистським московським акцентом.

Скажімо, в єдиному на весь край професійному театрі, який перебазували з Харкова, українська класика замінялася примітивними агітками, де продажні  драматурги оспівували  «щасливу» соціалістичну дійсність, «заможне» колгоспне життя, яке насправді було новітнім кріпацтвом.

У книзі знайдете цікаві факти про так звані «університети» марксизму-ленінізму, де штампували на скору руку номенклатурну касту нового типу. Адже партійна приналежність й ідеологічна «підкованість» відкривали шлях до карʼєрного росту.

Цілий розділ відведено показові єзуїтської пропаганди, спрямованої проти національно-визвольного руху нашого народу, зокрема проти ОУН - УПА, що продовжувалась аж до розвалу союзу. Все це робилося зі страшними перекрученнями, цинічно і підло, відверто брехливо, щоб у народній уяві, особливо серед молодого покоління борці за волю України поставали, як «вбивці», фашистські прислужники і зрадники свого народу. І навпаки - всіляко піднімалися на кін, героїзувалися ті, хто тероризував український люд, знущався і нищив наших краян, різні колаборанти і прислужники московського режиму.

Дослівно

«…мотив мого творчого задуму полягав у тому, щоб спонукати український загал пізнати й осмислити це загрозливе, руйнівне, пихате, поглинаюче все національне, осібне явище змосковлення. Зробити це прагнув за допомогою переконливої документалістики. Такої, що упродовж багатьох років перебувала в недоступних навіть для дослідників так званих концентраційних таборах української правди. Йдеться про наші колишні спецфонди державних архівів.

Осмислення, на жаль, запізніле, але неминуче. Його прискорила ця жорстока й несправедлива війна. Як не прикро стверджувати, але значна частина буковинців, особливо старшого покоління, й досі перебуває в дурмані пропаганди нашого відвічного ворога. Надто це помітно, скажімо, в церковному питанні — позиція московської церкви на Буковині, як ніде в інших краях, все ще сильна і, на жаль, руйнівна»

З інтервʼю М. Тимошика головному редактору газети  «Буковина».

Пряме й криве дзеркало радянщини

У другій книзі йдеться про створення і функціонування на Буковині преси та радіо нового штибу, про тотальний контроль над цієї важливою ідеологічною  ділянкою з боку партійних органів. Від підбору кадрів, текстового наповнення, форми подачі матеріалів і до добровільно- примусового зростання тиражів. Хоч щодо передплати, то пальма першості завжди віддавалася московським виданням.

Доволі показовий штрих. На почату 50-х років проблему безграмотності місцевої журналістики, її відірваності і від реалій життя, і від конкретних завдань партії та ж партія вирішила розв’язати у своєрідний спосіб.
У лютому 1952 року ЦК КП(б)У приймає кардинальне рішення: всі керівні і творчі працівники редакцій обласних газет мають мати вищу освіту. Це означало, що редактори газет мусили звітувати в обком партії за тих, хто перебував на посадах, але диплому про вищу освіту не мав.

Отут і з’ясувалося, що в «Радянській Буковині» таких нарахували аж п’ятеро. Мало того, під час перевірки особових справ у них були відсутні не лише дані про інститутські дипломи, а й будь-які документи про закінчення середньої школи. Причому двоє з них - завідувачі відділами та ще й заступник відповідального секретаря. Отож щоб якось «згладити» цю неприємну кадрову ситуацію, обком партії дозволив їм скласти екстерном іспити за середню школу. До речі, деяких з цих «спеців» ( вони названі автором дослідження поіменно)  я зустрів у редакції обласної газети в середині 70-х років минулого століття, коли приїхав у Чернівці на роботу після закінчення університету.

Ще складнішою кадрова ситуація була в районних газетах. Приміром жоден з 14 редакторів у 1951 році не мав вищої освіти. То що вже говорити про фахову підготовку?!

Дослідник оперує цікавими задокументованими фактами, як всіляко заохочувалися владою підлість і продажність місцевих журналістів, як нещадно карали тих, хто відходив від ідеологічних стереотипів.

«А ще слід виокремити одну досить важливу особистісну якість автора, яка суттєво вплинула на процеси пошуку, визначила пріоритетні аспекти дослідження, сформувала оціночну парадигму періоду «радянщини» 40-80 років  ХХ століття на Буковині. Це – громадянська «мужність». Вона міститься в судженнях, оцінках, роздумах, висновках Миколи Тимошика щодо надзвичайно складної, тривожної й водночас обнадійливої історичної епохи, в якій жив і творив. До того ж, аналізуючи дібрані ним архівні документи, газетні та журнальні матеріали, можна знайти відчутно помітний слід та наголос на головному – українськості, що є для нього головним життєствердним принципом буття, перспектив та будучини Нації і Держави» - слушно зауважує академік Георгій Філіпчук - автор ґрунтовної передмови до цього видання. 

І далі  додає: «Одержимий саме цією ідеєю, він (професор Тимошик - прим. автора) не шукає «допомоги» в підтримці своїх суб’єктивних суджень та цінувань так званої «компактної більшості», зважаючи, що далеко не завжди з нею правда. Часто йому слугує той Ібсенівський імперативний постулат, що «більшість ніколи не має рації на своїм боці… Се є одна з тих брехень, проти якої завжди виступає вільна, думаюча людина».

Великий обсяг зібраного і навіть підготовленого матеріалу не потрапив у другу книгу, солідний обсяг якої заздалегідь був запланований видавництвом «Академія». В одному зі своїх інтерв’ю автор «Змосковлення Буковини» сказав так:  «Мав намір в останньому розділі щиро й правдиво розповісти про тих, із ким судилося працювати разом у безпросвітні роки застою та в непросту й обнадійливу пору горбачовськоі «перестройки» і хто вплинув на формування моїх професійних навичок та житейської позиції. Це зокрема, на жаль, уже покійні Анатолій Масловський, Денис Лукач, Володимир Михайловський, Зоя Краснодемська, Василь Бабух, Ніна Крошка, а також низка колег-однодумців з ким співпрацюю і нині». 

Отож будемо чекати на появу в найближчому часі третього тому цього глибокого й вкрай потрібного нині дослідження, яке за стилем свого викладу цілком доступне для масового читача.

Всеукраїнський слід буковинської журналістики

Принагідно зауважу, що поруч з буковинцями і східняками,  також можна  було зустріти за радянських часів у засобах масової інформації Буковини й немало вихідців із сусіднього Тернопілля.  Причому, на доволі високих посадах. Так головним  редактором (тоді їх офіційно називали редакторами) «Радянської Буковини» у 1978 - 1982 роках працював Володимир Пелех, який виріс у невеличкому селі Зубів неподалік від Теребовлі.

Приблизно у той же час біля керма «Молодого Буковинця» стояв Ярослав Шокотько із Чорткова. Та й автор цих рядків - випускник Теребовлянської середньої школи номер 1 - починав свою журналістську професійну стезю  в обласній партійній газеті; а опісля вісім років працював власним кореспондентом республіканської газети «Радянська Україна» у Чернівецькій області.

Так склалося, що протягом року в середині 70-х усі троє працювали у відділі ідеології «Радянської  Буковини», який очолював Володимир Пелех. Усі троє - випускники факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

На черзі - про змосковлення Галичини, Волині, Закарпаття,   Слобожанщини, Донбасу, Таврії…

Показово, що вже перші презентації цього солідного видання в Києві й Чернівцях викликали неабиякий читацький інтерес. Адже йдеться про нашу недавню складну й болючу історію з виразною проекцією на нинішні складні українсько-російські відносини. І це відверте заперечення всього українського, патологічна ненависть до нашої мови, віри, традицій з боку московитів культивувалися на нашій землі століттями.  Ось чому доволі часто на презентаціях «Змосковлення Буковини» лунала думка, що подібні дослідження варто зробити і в інших областях, передусім – за заході України.

Пряма мова

«Ретельний аналіз документів виводить на усвідомлення  паралелі: московські провідники комуно-більшовицької влади та їхні представники в областях діяли одними й тими ж методами. Гранатам і танкам завжди передували агітація, пропаганда, ідеологія. А ще - чужа мова, чужа віра, чужа церква. разом узяте активно й у різний спосіб насаджувалися. На рівні свідомості, мислення, переконань, знань, способу поведінки… Стала мета московії - змінити національну ментальність тих околиць, якими імперія в різні часи обростала і які будь-що прагнула втримати в орбіті свого впливу, посильно насаджуючи свій «рускій мір».Професор Микола Тимошик.

Цим власне й активно займалася росія, продовжуючи гнітючі комуністичні традиції,  з перших днів  проголошення Української незалежності. Можливо, не так безцеремонно, і нагло на початках, як з приходом до влади кремлівського карлика. І, що найприкріше, робила це з допомогою різних українських «гнид», якими і зараз ще на кожному кроці загиджене українське поле. А вже потім - спрямувала проти нас танки і ракети.

І якщо надалі будемо терпіти довкола себе «русский мир», оте московське болото, яке засмоктує нас у смертельні обійми підступної  рашистськоі трясовини, яке несе нам ідентичну загибель, то перспективи у нас доволі невтішні. Маємо вичистити українську хату, українську душу від смороду «русского мира». Мова, освіта,  музика, література, кіно, засоби масової інформації, віра - все це має бути українське і лише українське. Маємо постійно памʼятати, що будь- яка знана у світі культура - чи то польська, чи то англійська, чи то німецька -  збагачує нас, відкриває вікна у світ. І лише російська зневажає нас, принижує, веде до загибелі.

Власне про це і двотомник «Змосковлення Буковини» Миколи Тимошика.