Пилип Гайда розповідає про своє дитинство ще за Австро-Угорщини кінця позаминулого століття, про гімназійну юність на початку ХХ століття, про вибух Першої світової війни та участь у ній, про Визвольні змагання та їх поразку, про життя і боротьбу за права українців у міжвоєнній Польщі, про ще катастрофічнішу Другу світову війну і, нарешті, про еміграцію. Цілий калейдоскоп епох.

У книжці, втім, важливо не тільки, про які часи і події згадано (там не завжди йдеться про речі загальноісторичного масштабу, часто й про якісь особисті деталі). Дуже суттєво — як написано. Перед нами — надзвичайно уважний і ретельний свідок свого часу. З «Пройденого шляху», позначеного літературним талантом, можна винести чимало вражень та інформації про побутові подробиці, соціальні практики, норми поведінки, засади культури й освіти тих чи інших місць і періодів, про колорит різних народів і регіонів, про атмосферу і «повітря» відомих подій. Від того, що було вдягнено на ноги гімназиста-початківця й того, як будила вранці молодика з хворими суглобами господиня санаторію — і до порядків у таборах для військовополонених у Ташкенті чи того, як почувається людина, перепливаючи несподівано повноводну річку Сирдар’ю.

Чимале враження при цьому справляє підхід Гайди до змалювання власної персони на тлі доби: трохи відсторонений, ледь іронічний. Мемуарист незворушно описує як свої мужні та шляхетні вчинки, так і поведінку, яку складно назвати гідною наслідування. Водночас намагаючись проаналізувати мотиви і настрої себе-колишнього. Майбутній професор постає то успішним гімназистом, то лайдаком, то добрим товаришем, то людиною, котра не попрощалася з коханою перед від’їздом в армію, то фронтовим «Швейком», то справжнім сміливцем. І така авторська постава викликає лише повагу.

Олег КОЦАРЕВ