Мистецтво прикидання завше високо цінилося. Курдупель носить мешти на високому обцасі і прикидається високим. В Росії їх аж два. Високий горбиться, аби не виділятися серед курдуплів. В Росії тих, що прогнулися, мільйони.

Тлустий носить просторе вбрання, аби приховати надмір своєї ваги. Лисий вбирає беретку або запускає хвостика. Кобзон колекціонує перуки.

Але така наша зовнішня оболонка, ми вже звикли, що живемо насправді іншим життям, аніж вдаємо на людях. Живемо у світі, де все на буцім. І знаємо про це, але прикидаємося, що не знаємо.

Бідні прикидаються заможними, аби сусіди не думали, що їм зле живеться. Багаті прикидаються бідними, аби їх не обікрали. Дурні прикидаються мудрими і досягають дивовижних результатів. Зате мудрі добре знають, що можуть у товаристві пальнути якусь бздуру і ніхто їх не запідозрить в ідіотизмі. А так приємно інколи покорчити з себе дурника!

Наприклад, запропонувати поміняти місцями кольори на прапорі. При цьому орієнтуючись на прости Господи, феншуй, а не на здоровий глузд.

Злодії прикидаються депутатами, міністрами, губернаторами, мерами, суддями, міліціонерами ба навіть президентами і голосно провіщають: красти – гріх. Буває, що міліціонери грають – і то цілком вдало – ролі бандитів.

Пройдисвіти вдають цілителів. Борделі прикидаються службами знайомств, гуртівня з експорту курвів – турфірмою. Техучилище вдає з себе коледж, інститут прикидається університетом, або й цілою академією. А що тих академій ціла купа, то й академіків наплодилося, що гать гати. Але то не справжні академіки, а такі – на буцім. За кількістю університетів, які колись були скромними інститутами, ми попереду всієї Європи.

Жоден поважний чиновник не може спокійно спати, доки не отримає наукового ступеня, бо звання доктора наук чи й цілого академіка – це престижно і гарно звучить. Можна не писати жодних наукових праць, можна плутатися в назві своєї ж таки наукової роботи, все це дурниці. Титул – ось що головне.

Бездарні письменники й різні літературні невдахи прикидаються видатними особистостями і власноруч ощасливлюють "Вікіпедію" своїми детальними біографіями зі скрупульозним перерахунком усіх своїх публікацій і мікроскопічних премій. Їх ніхто не читає, їх ніхто не знає, але усвідомлення своєї присутності у "Вікіпедії" піднімає настрій і додає ваги.

Міністр-куди-пошлють стає міністром культури і вдає справжнього міністра культури, хоча має до культури такий самий стосунок, як Янукович до Каліфорнійської академії.

Кожен з нас на "Фейсбуці" вдає з себе великого стратега і чудово знає, як можна виграти війну, де саме прорахунки армії і хто з генералів нас зливає.

За кількістю пісень, які треба співати навстоячки, ми вже перегнали усі цивілізовані країни. А за кількістю партій стоїмо твердо попереду всього світу – навіть нецивілізованого.

Двісті вісім партій! Ну, чи це не сила? І всі за Україну! "Вся Україна", "Велика Україна", "Духовна Україна", "За Україну!", "Наша Україна", "Совість України", "Справедлива Україна", "Україна майбутнього", "Україна соборна", "України Русь Єдина", "Справжня Україна", "Твоя Україна", "Ми Українці", "Трудова Україна", "Україна – Вперед".

Партії мають здатність розмножуватися квадратно-гніздовим способом. Якщо вже є одна, то незабаром відбувається розкол – і гульк! – маємо вже дві з одної: УРП, УКРП, РХП, УХДП, ХДПУ, ХНС, СДПУ, СДПУ(об´єднана), СПУ, СУ, УСДП, ЛПУ, ЛУ. Якщо є "Комуністична марксистсько-ленінська партія України", то мусить бути ще й "Компартія робітників і селян", і не тільки "Комуністична партія України", а ще й "Комуністична партія України (оновлена)".

Якщо є партія "Наш Дім", то є і "Наш Дім Україна", є "Молода Україна", а є "Молодіжна партія України". "За справедливість" і "За справедливість та добробут". Є чотири козацькі партії, по дві робітничі й ліберальні. Одна з партій називається: "Ми Маємо Мету". Але не уточнила, яку саме. Колись була партія "Заступ", тепер є "Наступ". Вже й не дивуєшся, натрапивши на партію "СІРІУС". Хоча "Венера" могла б бути привабливішою.

Партії увесь час в русі: одні відмирають, інші народжуються, міняються місцями, деякі з названих партій ще дихають на ладан, а декотрі з миром упокоїлися. І всі вдають, що без них країна просто загнеться.

Україна до Майдану і війни прикидалася незалежною державою. Хоча багато хто усвідомлював, що це неправда, але воліли вдавати задоволених і тішаться цяцьками – прапорами, гербами, піснями, гімнами. Але якби Україна і справді була в ті часи самостійною, то чи існувала би у ній партія "Державна самостійність України"? І чи називав би президент свій народ "народом України"? Міг би колись для приколу і просто українцями назвати. Але насправді не міг. Бо старший брат образився б. Тобто хазяїн.

І щойно ми перестали прикидатися незалежною державою, а вирішили стати нею насправді, і щойно ми себе відчули українцями незалежно від етнічного походження, той, хто волав нам "братья", той, хто прагнув нас бачити в єдиній великій слов´янській родині, розпочав війну. І почав убивати своїх же таки буцім-братів.

Але при цьому вдає, що не воює. Нам нічого не залишається, як воювати насправжки. Світ вдає, що трагедії ще нема. Він вдає стурбованість і розширює санкції. І коли ми довідуємося, що під санкції потрапив якийсь черговий моторола, то вже ми вдаємо, що дуже вдячні. Бо задемонструвавши невдячність, можемо когось образити. Адже вони так щиро прагнуть нам допомогти.